Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 43

– Ми пішли на Венецу, - почав розповідати Олізар, скоса позираючи на Розенроха. Той не змінився, наче не йому лили до рота розпечене оливо. - А з Венеци ми рушили до християнського цісаря. Тут нас знову затримали і просили стати на службу, кладучи добру платню, але ми відмовилися, посилаючись на тугу за рідною землею. Лишилося нас тільки п'ятдесятеро, решта розсипалася по дорозі. Після того ми пішли на Седмигородщину…

Він почав жувати шматок м'яса. Язик його ледве провертався в роті - не хотілося розповідати. Той осінній настрій, що відчув його в себе в покої, не відпускав і тут. Не покидав його й той запах: тлінний, терпкий і пряний дух листя. І знову побачив Олізар далекий-предалекий гай, опинився той так близько, що міг би простягти руку й торкнутися найближчого дерева. Гаєм, налягаючи на ціпка, ішов сивий дід з обличчям його батька. Вряди-годи розгрібав палицею листя, і з нього проступали тугі, крутобокі гриби. Дід ставав на коліна, вибирав гриби й клав у кошика, прив'язаного до боку. Одежа на ньому була простацька, наче був він не шляхтич, а підданець…

– Чи не знаєте? - спитав раптом Олізар. - На Київщині тепер не голод?

Вони подивилися на нього зчудовано.

– Що таке голод? - спитала пані Павучиха.

– Це коли їдять замість хліба кору і гриби… Зависла тиша.

– А в тій Седмигородщині і справді сім городів? - спитав князь.

– Сім істин, - забубонів Розенрох, - які треба нам знати, а окрім того - нічого. Завтра, панове, - його голос став твердий, - ми почнемо протверджувати цю мудрість. За той час, відколи змушені вислуховувати байки нашого гостя, ми всі розледащіли. Чи довго вам розповідати, пане? - звернувся він холодно до Олізара.

– Я розповів усе, - сказав неохоче Олізар. - З Седмигородщини ми пішли у Варшаву до нашої милості короля, там нам звелено дати їсти й пити, долучили до нас королівського пристава, коморника Андрія Заклику, наділили грішми й підводами, і ми щасливо поїхали до Кам'янця - ці підводи мали лишитись у фортеці, туди ж їхав з ділом і Андрій Заклика.

– А далі, далі? - спитав, трохи хвилюючись, князь.

– По тому пішли на Меджибіж, прямкуючи у бік Браславля, але по дорозі наскочив татарський загін.

– Далі! - підігнав його окриком князь.

– Ми були при зброї, - сказав Олізар, - і прийняли бій. Але кінця того бою не пам'ятаю, пане.

– І не знаєте, як утрапили до нас? - спитав неймовірно князь.

– Не знаю, - відповів знічено Олізар. - І не уявляю навіть, у якій я стороні…

На те князь засміявся. Затрусилося за столом його тлусте тіло, задвигтів стіл; щоки, і без того відвислі, дрижали, як холодець, а очі вирячилися. Всі інші сиділи за столом непорушні й загадані, дивились у миски, тільки велика блідість покривала їм лиця.

– Ви, пане, знову починаєте непокоїтися, - сказала князю пані Павучиха. - Це вам зашкодить…

– Коли ж він нагадав мені мишу! - бухнув сміхом князь. - Ви не знаходите, пані Павучихо, що він схожий на мишу?

– Я б радила вам опам'ятатися, пане. - холодно сказала Павучиха і повернулася до Розенроха. - Чи можу я сказати виразніше?