Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 40

– Хіба Розенрох живий? - спитав здивовано Олізар.

– А чого б, пане, бути йому неживим? Це у вас буває таке, у прибульців. Колись ми не знали… але, я не можу вам цього розказувати, пане, я так боюся болю, але скажу відверто: мені шкода вас усіх, бо всі ви тут бідолахи, хай і випадає жити в такому чудовому замку. Всі ви як діти без матері, і мені вас шкода. Коли б моя воля, загорнула б кожного з вас у коконець і носила б вам їсти та пити, тоді б ви не чворили б дурниць і всім жилося б по-справжньому добре. Я ж хочу, щоб усім було добре, я, пане, теж хотіла б бути матіркою, а може, була нею… але про це я нічого не знаю, мені тільки щось таке натякали, а ще мені сповістили, що ви всі - мої діти, через це мені так шкода вас.

– І я теж ваша дитина? - здивовано спитав Олізар.

– Може, й так, хіба я знаю? - м'яко зауважила пані Павучиха- Може, мої діти тільки ці дівчата й вартівники - саме через те, що вони можуть бути братами й сестрами, ми не дозволяємо їм схопитися самі знаєте, пане, у який спосіб.

– Тоді князь батько і дівчат, і вартівників?

– Може, й так, а може, ні - хто може те знати, - зітхнула пані Павучиха. - Може, їхні батьки вони обидва - князь та Розенрох. А може, й князь та Розенрох мої діти, я теж не знаю цього твердо. От дивлюся на вас, знаю, що ви прийшли з далеких країн, а думаю, що й ви мій син. Хіба не може бути такого, що ви мій син, пане? - спитала вона благувато. - Мені здається, що коли відчуваєш до живої істоти жаль, то вже цим стаєш йому матір'ю.

– Дякую за турботу, пані Павучихо, - сказав Олізар.

– Нема за що, - відказала пані Павучиха. - Я вам тут зварила помічного зілля, не можу сказати з чого, щоб ви не збридили, але це швидко поставить вас на ноги. Скоро вечір, а вам, хе-хе, на ніч треба бути при здоров'ї. Пийте, пийте, пане, - це дуже помічне, вам покращає, бо ви забудете, що і як у вас боліло.

Він пив. Солодка неміч розливалася по його тілі. Лежав у своєму покої на ліжку, кімната гарнішала, навіть пані Павучиха видалася йому гарною. Крізь оболони сочилося сонце, падало на підлогу й мерехтіло. Сонце схилялося на захід, і йому так любо було дивитися на яскраво-жовту стягу на підлозі. «Яке чудове життя!» - подумав він, солодко потягуючись.

Пані Павучиха при цьому почала задкувати, задоволено похитуючи головою.

– От бачите, пане, - сказала вона, коли стояла вже в прочілі внутрішніх дверей. - Я ж вам казала, все буде добре. Не думайте, що в нас тут зібралися лихі люди, о ні, пане! Князь, наприклад, так переживав, коли бачив вас непритомного. Він навіть дозволив вам зараз не сидіти за веслом, а полежати, скільки вам захочеться. Дівчата плакали, почули б ви, як гірко вони над вами плакали, адже подумали, що ви неживий. А вартівники несли вас сюди: я не могла дивитися без розчулення, як ніжно вони вас несли. Всі вас тут люблять, пане, навіть Розенрох, адже вступав він із вами у недозволені бесіди. Я тоді прокинулася і все чула, але зуміла переконати князя, що це він чинив, щоб просвітити вас і наставити, бо ви, пане, нова у нас людина.