Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 32

Розенрох устав й почав обдирати кору з пенька, він кланявся вже пенькові, котрий ще недавно ніс над собою зелену крону, а зараз повільно обертається в землю.

«Ми теж повільно переходимо у землю, - думав Олізар, жаліючи того птаха, який примерз до каламутного місяця, - але які плоди лишаємо по собі?»

«Невільники не лишають плодів, - думав він, - бо в них мерзла душа. Мені випало дати клятву на рабство, і я теж як дерево без плоду і як трава без насіння: птах з невидимого острова чи зачне в лоні своєму від мене нове життя?»

Розенрох уже йшов до нього, повільно й обережно, вимацуючи дорогу, наче боявся, що кожен поступ - останній його крок; що звалиться він у яму, а тих ям навколо стільки, скільки кроків зробив. На чолі його світився холодний, як роса, піт, і місяць пив його, як росу. Довгомуд теж боїться, хоч його послано в світ бути пострахом для інших.

«Я теж боюся, - думав Олізар, - що прийде час і навіки втрачу бажання змагатися із світом, а відтак дам на рабство не клятву, а обітницю».

Він здригнувся. Перед ним стояв Розенрох, простягаючи до нього, як прохач, капелюха, - Олізар побачив, що капелюх той повен мертвих кажанів.

– Я хочу дечого навчитися від них, - сказав старець. - Ви помітили: вони ж зовсім як птахи!…

17

– В нас поламалося сімнадцять весел, - розповідав Олізар, коли вони сиділи за сніданком, - і ми мимоволі мусили вдатися до Мессіни, де залишили галеру з усіма зборами і лупами . Іспанці закликали нас у палату й приставили сторожу. Тут нам і воду продавали, і скільки не просили ми, щоб відпустили нас у наші країни, але дарма…

Олізар замовк. Тоді він уперше відчув гіркоту, яка живе в ньому й тепер. Наче полином забили йому рота, адже волі зажив він тільки сім днів. Восьмого дня вони змагалися з бурею, і він, як раніше, сидів за веслом. Дев'ятого дня вони знову стали невільниками, і от саме тоді йому приснився Апти-паша, котрий стояв перед ним з розпоротим черевом і, тицькаючи в нього пальцем, реготав. «Ти дав клятву на рабство! - репетував він і знову заливався сміхом. - Глянь, глянь! Над тобою висить рак!»

Олізар зирнув угору: на всю широчінь неба й справді розіп'явся величезний рак. Ворушив лапами, вусами і стриг кліщами. Кліщі ті брязкали, гримів грім, і з очей рака сипалися блискавиці. «Он він - жах, - думав Олізар, дивлячись на задоволеного Апти-пашу, - он він, жук велетенський, що лізе на нас. Он вона - рура небесна, в якій стільки сфер, скільки у світі таємниць. Он він - хрест мій і присяга на рабство!»