Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 27

– Атож! Бо вільна праця завше солодша невільної.

Князь зирнув на вартівника, котрий мав відковувати й заковувати Олізара.

– Віднині пана Носиловича, - наказав він коротко й шорстко, - більше не заковувати. Ми не знали, - сказав він вибачливо, - що веслярі можуть бути й незакуті.

– Еге! - вигукнув Олізар. - Ми були запопадливіші від невільників. Це вже для турків поставлено одного грека з бичем, нас підганяти нічого було. Хотіли дістатися до Урвіетанського порту, щоб потім навідати святі римські місця, а нашу чудову галеру віддати в подарунок папі Урбану Восьмому. Але на нас напала восьмого дня сильнюща буря…

Він прислухався до шуму вітру за вікном: здалося йому, що все це недаремно так накладається одне на одне. Великі хвилі били на галеру, одне за одним ламалися весла, вони вкладали запасні, але скоро ламалися й ті. Тоді вони зняли з весел невільників, а сіли за них самі, бо тут треба було не тільки сильних рук. Наче велетенські гори обвалювалися на нещасне судно; зламалася штаба, каторгою кидало, як шкарлупиною, і вони, хоч і звичні до морських бур та нестатків, відчули в душі велику гіркоту.

– Загинути вільними, панове, - сказав Олізар, і очі його запалали, - це не те, що загинути невільником. Невільник гине, як пес, і жаль його перед смертю - це жаль пса; вільний гине з білим болем у душі, бо перед ним прочинилося життя справжнє, гарне й омріяне, і от треба його кидати, як стерво, рибам на з'їжу.

Вітер бив, і скавчав, і бився грудьми в оболони. Вже пообідали, але всі сиділи незрушно за столом. Тільки вартівники встали й подалися геть, натомість прийшли ті, котрі стояли на вежі. Знову зарухалися й забігали, як тіні, слуги; заворушився на своєму місці Розенрох і почав терти собі чоло, начебто сильно боліла йому голова.

– Надходить осінь, - сумно сказав він. - Коли налітає такий вітер, це значить - надходить осінь.

– А восени, пане Розенроху, ви хворієте, - сказала турботливо пані Павучиха. - Чи не приготувати вам настій, пане?

Розенрох похитав головою. Він тер і тер чоло.

– Я все-таки приготую вам настій. Тільки не виливайте його, а пийте.

– Осінь віє смутними вітрами, - сказав Розенрох. - В такі вітри небувало ростуть гриби й трухлявіють пні. В такі вітри опадає кора з висохлого дерева.

– З цієї кори, грибів та пнів, наструганих тоненько, я й приготую вам, пане Розенроху, настій! - твердо сказала пані Павучиха.

13

Починали скрадатися сутінки, стріблисто-сині, немов бузок десь квітнув, хоч і заходило на осінь. Про це вже співали цвіркуни, наче сточували своїми писками сухий пісок. Він думав, що там, за стінами, -осінній степ, пожухла тирса і водять у ній дорослі виводки дрохви й перепели. Чув сухий шум, ніби море хвилювало навдокіл, то й було море - безконечний розлив трави. Йому захотілося осідлати коня, вдихнути терпкого запаху кінського поту й погнати його, аж доки не впадуть обоє у сплетену сітку тирси.

Олізар думав цю свою першу думку про смерть, і вторували йому цвіркуни. Адже обточений гладко пісок - це теж думка про смерть. Сумирно й тихо було в нього на душі: бачив у своїй уяві збиту копитами дорогу, і візія тієї дороги стала третьою його думкою про смерть.