Читать «На полі смиреному» онлайн - страница 7

– Хто ж ті, що їх боїшся? - так само голосно спитав Лаврентій, начебто забувши, що біснуватий тільки п'ятьох святих називав. Тепер же він назвав першими ігумена, Лаврентія і Полікарпа. Він назвав Святошу, Єремію, Матвія, Афанасія, Микиту, Агапіта, Григорія, Марка, Теофіла, Федора і його посередника Василя, Алімпія і Спиридона, навіть мене не забув. Він називав імена іще й іще, і було всіх тридцять три. Лаврентій при цьому світив радісною усмішкою, а біснуватий аж голову понурив.

– Оці тридцять три, - сказав він глухо, - можуть одним словом вилікувати чи прогнати мене.

– Зачинимо тебе в печері, і так звільнишся! - прирік Лаврентій.

Біснуватий звів голову, очі його блиснули.

– Яка мені користь, коли лікуватимуть мене мертві? - сказав він твердо. - Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведіть мене до живих ченців.

Лаврентій смикнув за ланцюга і повів. Велетень ішов розважно, біля нього ступав Лаврентій, а ззаду, на відстані, - гудлива, як рій, юрба. Я ж ішов позаду, здавалося мені, що химерне дійство грається переді мною. Раптом біснуватий зупинився, здригнувся, озирнувся довкіл і почав щось белькотати.

– Він говорить грецькою, латинською та єврейською мовами поперемінно, - звістив спокійно Лаврентій, і я зчудувався ще більше: жодної з названих мов Лаврентій не знав. Від того злякалася юрба, і відстань між нею й біснуватим побільшала.

Вже видно стало монастирські ворота і Святошу, який вийшов назустріч, - стояв, смиренно похилившись.

– Люди! - сказав раптом біснуватий і повернувся до юрби. - Вони вже мене покидають! Вони вже покидають мене, люди!

Тихе зітхання пройшло по юрбі. Лаврентій поклав на груди хреста і почав обходити Прокопа, отіняючи його зусібіч хресним знаменням.

– Його покидають біси, бо він наближається до святого місця! - урочисто проголосив Лаврентій. - Чудо твориться на ваших очах, люди, справжнє чудо!

Процесія входила в розчинені монастирські ворота. Святоша хрестився.

– Куди мені йти? - спитав біснуватий.

– У церкву. Чи, може, ти боїшся церкви?

– Вже не боюся, - мовив біснуватий. - Вже бачу там тридцятьох і трьох мужів, що хочуть мене зцілити.

У церкві й справді чекав на нас ігумен з братією. Я долучився до них.

– Чи знаєш ти когось із цих людей? - крикнув пронизливо Лаврентій.

– Я не знаю тут нікого, - відповів біснуватий.

– Але ж перед тобою люди, імена яких ти називав.

– Я не знаю їх в обличчя, - сказав біснуватий. Тоді ступнув до нього ігумен.

– Хто зцілив тебе? - спитав.

Прокіп захитався і раптом упав на коліна перед іконою богородиці.

– Вона! - закричав він. - Це з нею зустріли мене святі отці. Було їх числом тридцять три, і я зцілився!

Тоді попадали навколішки всі, і я разом з усіма - не годилося мені від усіх різнитися. А ще я подумав: нехай іде до неба всяке хваління боже навіть від лукавих, щоб не було в цьому світі тільки темного і тільки лукавого. Помітив я ще одне: окрім святих, умовлених Лаврентієм, тут, у церкві, назвав біснуватий і тих п'ятьох, яких називав уперше, - вони теж були зараз у храмі. І хоч було святих названо вже тридцять вісім, ніхто того, здається, не помітив, а я відчув дивну полегшу на серці. «Коли є на землі хоч п'ятеро чистих серцем, - подумав я, - вона вже не побита тьмою. Біс і справді блукає по наших думках та серцях, не буває він лише там, де не відають про його існування, тобто де очі болящих та скорбних світяться».