Читать «На полі смиреному» онлайн - страница 3

– Він ще не готовий до розмови зі мною,- сказав Лаврентій, повертаючись до юрби.- Коли хочете, можете його зв'язати.

П'ятеро мужів вийшли з юрби, але біснуватий перестав корчитися й скочив на рівні, а я, подивувався з того сприту, з яким відскочив від перелазу Лаврентій.

– Це хрест його вдарив!-сказав Лаврентій людям і перехрестився.

Дув сильний вітер, і тріпав він одежею й листям, розвіював буйне волосся у біснуватого. Той стояв серед двору і якось дивно крутив головою, певне, й досі його корчило.

– Не чіпайте мене, люди!-хрипко гукнув він.- Не біс мене мучить, а хвороба.

На те слово юрба засвистіла й зареготала, біснуватий схопив велетенську ломаку і стояв готовий відбити напад мужів, що знамірилися супроти нього.

– Я розіб'ю голову першому, хто ступить у мій двір!- крикнув він відчайно.

Шумів і посвистував навколо вітер, згинав крони дерев, і стовбури аж порипували; налітав поривами на людей, наче хотів позбивати їм шапки. Від того й небо дивно мінилося: сонце виринало з-за хмар чи знову в них западало, тоді сонце й тінь мінилися; коли тінь напливала, всі сірі ставали, а коли світло, всі немов запалювалися й собі,

– Слухай-но, Прокопе,- гукнув Лаврентій.- Я наказую тобі піти до монастиря. Там тебе вилікують.

– До кого посилаєш мене?- спитав Прокіп злісно.- До тих, що самі себе не годні вилікувати?

– До святих отців тебе посилаю,-вимовив Лаврентій.

Тоді знову засмикав і закрутив головою біснуватий, і обличчя його спотворила гримаса.

– Надто мало у вас святих, щоб вилікувати мене, - зморено сказав він і сів на колоду - їх купу було звалено серед двору.