Читать «На Західному фронті без змін» онлайн - страница 6

Кеммеріх похнюплюється:

— Та нічого… Тільки страшенно болить ступня.

Ми дивимося на його ліжко. Нога лежить у дротяному каркасі, що сильно випинається під ковдрою. Я штовхаю Мюллера, бо він може бовкнути Кеммеріхові те, що нам сказали на подвір'ї санітари: в Кеммеріха вже немає однієї ноги, її ампутовано.

Виглядає він жахливо, кволий, жовтий, на обличчі — якісь чужі риси… Це нам знайоме, ми вже сотні разів таке бачили. То, власне, не риси, а радше ознаки. Під шкірою вже не пульсує життя, воно наче тікає з тіла, а зсередини торує собі шлях смерть, очима вона вже заволоділа. Ось лежить наш товариш Кеммеріх, який ще недавно разом із нами смажив конятину чи ховався у вирвах; це він і водночас це вже не він; його зовнішність розпливлася, стала невиразною, ніби фотографічна пластинка, що на неї зроблено два знімки. Навіть голос у нього став якийсь, наче попіл.

Пригадую, як ми виїздили на фронт. Його мати, добросерда огрядна жінка, провела його на вокзал. Вона без упину плакала, і обличчя в неї набрякло, розпухло. Кеммеріх соромився її, ніхто не поводився так нестримано, як вона, здавалося, жінка вся розтане, зійде сльозами й жиром. Вона дивилася на мене і, раз у раз хапаючи за руку, благала, щоб там, на фронті, я опікувався її Францом. У нього справді було зовсім дитяче личко і такі м'які кістки, що, потягавши якихось чотири тижні ранець, він набув собі пласкостопість. Але як можна кимось опікуватися на передовій!

— Тепер тебе відішлють додому, — каже Кроп, — а так довелося б чекати відпустки місяців три-чотири.

Кеммеріх киває головою. Я не можу дивитися йому на руки, вони наче воскові, а під нігтями ще зосталася окопна грязюка, вона якась синьо-чорна, немов отрута. Мені спадає на думку, що ці нігті ростимуть і далі, ще довго по тому, як Кеммеріх перестане дихати, ростимуть, наче примарні білі гриби у льоху. В мене перед очима виникає картина: вони скручуються коркотягами, ще ростуть і ростуть, а водночас росте й волосся на вже гнилому черепі, росте, як трава на доброму грунті, саме як трава. Невже так буває?

Мюллер нахиляється над ліжком:

— Ми принесли твої речі, Франце.

Кеммеріх показує рукою:

— Покладіть під ліжко.

Мюллер кладе. Кеммеріх знову заводить мову про годинник. Як заспокоїти хлопця, не викликавши в нього підозри?

Мюллер виринає з-під ліжка з парою пілотських чобіт. Чудові англійські чоботи з м'якої жовтої шкіри, високі, аж до колін і аж до верху шнуруються, одне слово, шикарна річ. Мюллер не зводить з них очей, тулить їх підошвами до своїх незграбних чобіт і питає:

— То ти, Франце, хочеш забрати їх із собою?

Ми, всі троє, думаємо одне й те саме: навіть якби він видужав, то зміг би взувати тільки один чобіт, отже, вони йому ні до чого. А при його теперішньому стані просто шкода, що вони тут зостаються, бо як він помре, то санітари, звісна річ, відразу їх заберуть.

— Ти не хочеш їх у нас залишити? — знову питає Мюллер.

Кеммеріх не хоче. Ці чоботи — його найбільший скарб.

— Ми могли б їх на щось поміняти, — пропонує Мюллер, — тут, на передовій, такі речі потрібні.