Читать «Голодна весна» онлайн - страница 123
Іван Кирій
Пішли стежкою через людські городи, мимо кладовища, щоб швидше вихопитися на дорогу.
Як вийшли за околицю, мати повернулася обличчям до села, тричі перехрестилася, тричі поклонилася й мовила журно:
– Прощай, домівко. Коли-то вернемося до тебе…
Прощався з селом і я, відчувши у серці щем. Адже покидав його вперше в своєму житті.
До Маріуполя ми добиралися більше тижня. У Харкові в черзі за квитками в матері вкрали гроші, й далі ми їхали від станції до станції без квитків і голодні, бо ту макуху, що взяли з собою в дорогу, давно з'їли. На станціях, де нас висаджували за проїзд «зайцями», я просив добавки в чергах за хлібом, просто заходив у пристанційні хати й стояв мовчки біля порога з простягнутою рукою, чекаючи, поки господарі щось дадуть. Одні давали, хто скибку хліба, хто варену картоплину чи буряк. А інші казали: «Бог дасть, самі голодуємо».
Кілька разів на мені рвали і так драні штани собаки, і я з плачем повертався до матері, яка чекала мене на вокзалі.
Коли нам не вдавалося упросити кондуктора проїхати до чергової станції у пасажирському поїзді, ми ризикували їхати товарняком, на відкритій платформі, хоч за те забирали в міліцію й вимагали платити штраф.
…А по приїзді в Маріуполь я відразу ж захворів сипним тифом.
Моє суворе дитинство продовжувалося.
Notes