Читать «РАЙ.центр» онлайн - страница 25
Люко Дашвар
— Чи ти дурна? — кричав Гоцик. Од люті — щелепи ходором.
— Не треба...
— Де тебе носило? А зателефонувати?.. Мені чи Макару?.. Кеби не вистачило? А якби...
— Досить, голото... Я відсилала СМСки...
— Чи ти дурна? Чи тобі на нас... — аж замахнувся.
Плюнув, дверима грюкнув — на веранду. Вискочив, наче повітря з двадцятисемиметрового космосу висмоктав. Тільки й лишилися у кімнатці — Люба, мов гірка сльоза, і Макар очі ховає. Серце зупиняється, дихати неможливо, а йому би очі підвести та на Любу глянути. Не зумів. Голову опустив.
— Телефон вимкнула... На роботу не ходила...
— Ви і там були? — чує.
Наважився. На Любу — хмари важкі перед очима.
— Де ми тільки не були...
Губку закусила, очі ніби й не сліпі, а збоку глянеш — невидюща. Коліна підігнулися. На килимок сіла, коліна до грудей.
— Сань... Знаєш, навкруги стільки людей...
Макар для годиться кивнув, мовляв, звичайно, помічаю... Люди навкруги.
Задки, задки... На веранду вискочив. Гоцик курив.
— Кидай і пішли до неї, — сказав. — Щось у тій голові перемкнулося.
Були часи. Були... Втрьох у кухні одночасно їли, пили, навчалися, співали-танцювали. Люба біля плити у навушниках — па-па-па... Гоцик з чашкою чаю їй у такт — па-чікі-тікі-па! Макар з ноутбуком біля вікна бутерброд шматує, ноги простягнув аж до плити. І — нічого! Місця ще — досхочу. А нині мов колючки у повітрі. Тісно. Так-сяк стільці до столу поприсували, повсідалися, колінками одне одного штовхають. Тісно. Пиво відкоркували. Не допомогло.
— Ну, досить! Не дратуйтеся, голото! — Люба руде волосся навколо шиї обкрутила, всміхатися намагається, а воно їй зараз...
— Залишишся чи за шмотками? — спитав Гоцик.
— З вами буду. Поки що... — непевно. Очі — додолу.
Макар проковтнув хвилювання.
— А що твоє кохання? Скінчилося?
— Ні! — завелася. — Так багато стало думок. Чуєте? От свобода... Як же нам потрібна свобода! Щоби ні під кого не підлаштовуватися. Ну, з Гоциком — усе зрозуміло. Його жодні кайдани, майдани, правила й обмеження не втримають. Гоцик сам собі — свобода. А ти, Макаре... Ти відшукаєш правила, які тебе задовольнять, і там...
— А чому про нас? — не зрозумів Макар.
— Тому що я думала, думала... Ясне ж слово — свобода... А кожен у нього — свій зміст, і це ж — плутанина... І у чому мій зміст? Моя свобода?
— Зрозуміла? — зацікавився багатозмістовністю слова філолог Гоцик.
Киває.
— Моя свобода — дивна. Не хоче чужих кайданів. Власні собі викувала.
— Теж новина... — похмуро хмикнув Макар.
Не затрималася. Макар із Гоциком мовчки спостерігали, як без сорому роздяглася, побігла у крихітну душову, хвилин зо п'ять поплескалася, вискочила у рушнику, відшукала білу спідницю, вскочила у неї, наверх — футболку. До дверей.
— Скоро повернуся.
— Сьогодні? — Макар їй услід.
Зупинилася у дверях. Пішла в кухню. На хлопців глянула, усміхнулася. Кивнула — авжеж!
До кімнатки побігла.
— Щось шукаєш? — гукнув Гоцик з кухні.
— Вже знайшла... — Око у бік кухні скосила — не йдуть?
Обережно дістала з кишеньки Макарового рюкзака пласку рожеву пігулку, заковтнула без води, вискочила геть.