Читать «РАЙ.центр» онлайн - страница 22

— Саню.... Я зараз... — Голос затремтів. Макар кинув клятий заварник, чогось застиг на місці й не дивиться на Любу. — Санєчко... Я зараз скажу тобі дуже дивні слова, але ти...

Макар злякався. І здивувався, бо той нелогічний переляк застигав його у геть незрозумілих ситуаціях, коли б, здавалося, боятися нема чого. Пригадав, як вперше побачив Любу на порозі їхнього космосу на Костянтинівській. Тоді теж — серце у п'яти. І з якої радості?

— Сань... ти мене чуєш?

Макар кивнув. Люба обернулася до нього.

— Поможи мені, — надто швидко. Наче милостиню просить.

Макар злякався ще більше.

— Звичайно, Любо. Які питання.

Люба раптом підхопилася, вхопила Макара за руку, потягла до кімнатки.

— Та кинь той заварник!

— А допомагати в чому? — розгубився Макар. Став посеред кімнати. Люба закусила губку і прошепотіла:

— Я... Мені потрібен сексуальний досвід...

— Що? — У Макара волосся дибки. — Любо... Ти себе чуєш?

Дівчина вхопилася за руде волосся, обмотала навколо шиї. По кімнатці заходила. На підлозі — подушка. Вона її ногою — геть.

— Гей! Любо! Що з тобою? — Макар їй.

Зупинилася. В очі йому.

— Я люблю... Я жити без нього не хочу. Розумієш?

— Ну, нормально...

— Я не хочу, щоб він знав, що я... незаймана. Розумієш?

Я боюся... Боюся, що налякаю його. Чи сама налякаюся. Оці ваші слова... про провінційну забитість... Я ж не знаю, як воно... Ти би... міг...

У Макара перед очима попливло.

— Ні, ні, — замотав головою. — Ти здуріла. Ти дурна, Любо! Дурна і не лікуєшся.

— Санєчко... — руки простягнула. Макар відсахнувся і вискочив у кухню. За заварник ухопився, кави накидав, на вогонь. Хай хоч щось звариться. Цигарку з пачки дістає, а пальці тремтять.

...На плиті википала кава, чорною рікою лилася з заварника на вогонь, шипіла, лопалася великими чорними бульками, випаровувалася. Тільки коли вона остаточно загасила полум'я і кухня заповнилася запахом газу і перегорілого кавового зерна, Макар отямився, вимкнув плиту і врешті почув з кімнати тихі схлипи. Опустив голову. Застиг біля вікна.

— Ну дурна... Ну дурна... — спустошено.

Чогось знову згадав той жовтневий ранок, коли рудоволоса Люба вийшла на веранду і посміхнулася, побачивши його з Гоциком. Як він мляво махнув їй рукою, мовляв, привіт. Як не спав на старому килимку, прислухався до рівного Любиного дихання, що йшло від дивана. А ворухнутися не смів, бо Гоцик обов'язково прокинувся б чи просто штовхонув би Макара під бік, мовляв, спи вже, не рипайся. А так хотілося обернутися, глянути на сплячу дівчину, побачити трохи розтулені вуста, руді коси на білій подушці. У такі хвилини Макар заплющував очі й уявляв собі сплячу Любу.

— Ну дурна, — прошепотів.

У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській утворилася чорна діра. Мов кава на плиту пролилася і застигла у коридорчику, роз'єднала невидимою безоднею навпіл. У кімнатці плакала Люба. Макар безпорадно товкся по кухні. Ні. Із ким завгодно. Навіть з Розою Сиґізмундівною. Тільки не з Любою.