Читать «РАЙ.центр» онлайн - страница 2

— Кум Свиря? — здивувався велетень.

Обійнятися не встигли — на правому столичному березі як гримне! І зорі яскраві — на все небо, аж горять. Свиря з переляку:

— Лягай!

Хоч невисокий, та міцний. Кума як штовхонув — Микишка враз носом у пісок зарився.

Затаїлися. Лежать, із правого берега очей не зводять, а там — вогнів мільйон.

— Матінко Божа... — Микишка зачаровано. — Та це ж Київ...

Свиря схлипнув:

— Горить... Турки, сучі діти, празник мають...

— Ляхи...

— Турки...

— От базікало язикате! — Микишка. — Звідки турки?

Кажу — ляхи!

— Турки...

Притулилися один до одного. Пильнувати би, та очі сльозами залило.

— Нащо пробудилися? — Свиря. — Краще би оцю біду вік не бачити.

— Час нам...

— Е, куме Микишко! Що нам тепер той час? Ми тепер — духи безтілесні...

Микишка себе помацав, кума щипнув.

— Хіба?

— А як інакше? — рознервувався Свиря. — Оце би порахувати, скільки рочків тому в Десні втопилися і бозна-скільки часу при деревах спали, поки Господь не побудив до життя вічного...

Замовкли. Микишка на вогні зиркнув.

— Я так собі міркую, куме Свиря... Дивне полум'я Києвом ходить. Люд не голосить. До Дніпра ніхто по воду не пнеться. І диму нема. І горілим не тхне зовсім.

Свиря й собі — на правий берег. Пику розумом закопилив.

— А може, це і не Київ зовсім! Може, кляті чорти нас світ за очі закинули і своїм сатанинським коштом оце чудернацьке видовище намалювали... Хочуть, іродове плем'я, душі наші вторгувати!

— Он де свята Лавра...

— А хрест не височить над усім мирським! З усіх боків халупами безбожними обкладений. І світяться ж, кляті, поночі, коли християнська душа малу свічку загасить і спить, аж доки сонце не зійде. Світяться, мов вихваляються! Не дають хресту до неба полинути... Ні. Не Київ.

— А я, куме Свиря, так собі міркую... То обителі чистих душ урятованих. Чисті душі можуть вище хреста бути... І світяться весь час, бо іродову темряву побороли навіки. Свиря з недовірою вдивився у вогні правого берега. На Микишку...

— Куме... Невже ми прямісінько у рай втрапили?

— Я так собі міркую, куме Свиря... — Микишці від хвилювання перехопило подих, — ...що ми в раю...

...Микишка сидів на піску Труханового острова і все дивився на сяючий вогнями правий берег Дніпра. Київ... Ох і файну ж забаву Господь Всемогутній умислив — щоби християнський рай на кшталт Києва впорядкувати. Оце діло! Он де, ліворуч, Берестове. За ним — Печерське, Лаври... Митрополит, певно, й у раю за грішні душі молиться... А праворуч, біля Глибочиці, домівки подільських кожум'як, у яких вони з кумом Свирею одного разу таке добре пиво куштували, що його навіть сам гетьман хвалив. Та все веселе од вогнів. Ох і веселе.

Микишка всміхнувся. Невгамовний Свиря зиркнув на нього здивовано. Загарячкував. За сорочину смикнув.

— Чого це ти, куме, радієш, наче маком посиланий?! Щось воно не те... Якщо ми у раю, то чому — на задвірках? Чи негідні в центрі раю отаборитися? Та вставай уже! — Замовк. Подумав. І додав: — Попливемо!