Читать «За річкою, в затінку дерев» онлайн - страница 27

— Гаразд,— сказав полковник.— Тільки даремно ви вкладаєте свої гроші в таке діло.

— Де наше не пропадало. Це нам із вами не вперше. Джин коштує три тисячі двісті лір, він не контрабандний, а кампарі — вісімсот.

— Спасибі, друже. Як вам сподобались качки?

— Жінка ще й досі згадує про них. Адже нам доти не доводилось куштувати диких качок — така дорога їжа не для нас. Одні наші сусіди сказали їй, як їх готувати, і потім ми з'їли їх з тими сусідами. Мені ніколи й не снилася така смакота! Відкусиш шматочок, а він аж тане тобі в роті.

— Для мене теж нема нічого смачнішого, ніж ці жирні качки з-за залізної завіси. Вони летять через неозорі лани Дунайської рівнини. Тут, у нас, качки роблять короткі перельоти, але прилітають сюди завжди тим самим шляхом, від тих часів, коли ще й рушниць не було.

— Я нічого не тямлю у мисливстві,— сказав коридорний.— Ми надто бідні для цього.

— Але ж у Венето полюють і незаможні люди.

— Так. Звідти цілу ніч долинає стрілянина. Та ми ще бідніші за них. Бідніші, ніж ви можете собі уявити, полковнику.

— Чого ж, дуже добре можу уявити.

— Ну, не знаю,— сказав коридорний.— Жінка навіть пір'я зібрала. Вона просила подякувати вам.

— Якщо післязавтра нам пощастить, ми настріляємо багато качок. Великих селезнів з зеленими головами. Скажіть дружині: якщо нам пощастить, вона матиме дуже смачних качок — жирних, як кабанці, — вони добре відпаслися у росіян,— і з гарним пір'ям.

— А як ви ставитесь до росіян, полковнику, якщо це не секрет?

— Кажуть, це наш майбутній противник. Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас.

— Мені не пощастило з ними зустрічатися.

— Нічого, ще колись зустрінетесь. Хіба що вельмишановний Паччарді зупинить їх на річці П'яве, хоч вона вже й висихає. Її всю поглинають гідростанції. А може, вельмишановний Паччарді захоче битися з ними. Та я не думаю, що битва триватиме дуже довго.

— А я навіть не знаю, хто він такий, цей вельмишановний Паччарді.

— Зате я знаю. А тепер попросіть подзвонити до «Гаррі», може, графиня вже прийшла. А як ні, хай іще раз подзвонять їй додому.

Полковник ковтнув суміші, що приготував йому Арнольдо, коридорний із скляним оком. Пити йому не хотілося, і він знав, що це йому вадить.

Але він пив уперто, як дикий кабан, уперто, як робив усе в житті, і коли він ішов до відчиненого вікна, хода його нагадувала котячу, хоч це був уже досить старий кіт; він подивився на Великий канал, що брався сірою барвою, наче його намалював Дега в один із своїх найсіріших днів.

— Велике спасибі вам, Арнольдо,— сказав полковник. Той розмовляв по телефону і тільки кивнув, мигнувши приязно своїм скляним оком.

«Шкода, що йому довелося вставити скляне око,— думав полковник.— Шкода, що я люблю тільки тих, хто воював і був скалічений.

I з-поміж інших є славні люди, я добре ставлюся до них і навіть симпатизую декому, проте по-справжньому люблю тільки тих, хто був там і зазнав кари, яка належить усім, хто пробув там досить довго.