Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 65

Рання тепла весна 21-го додала нам сил, підігріла надії. Уже на початку березня сонечко так припекло, що сніг клаптями падав з дерев, а на землі швидко осідав його ніздрюватий настил. Після зимового затишшя повстанський рух прокидався разом із лісом. Оживали бурлаки та місцеві заприсяжені козаки, поверталися ті, хто пересидів зиму по хатах, приходили нові люди. Ми знов давали комуні поміж роги — шарпали червоні загони, громили совєтські установи, цукроварні, продовольчі склади, здобуваючи зброю, харчі, одяг, фураж. Вдало провели кілька операцій спільно з отаманами Хмарою, Загороднім, Гонтою-Лютим…

Але що далі? Більшовики швидко зализували рани, їхні каральні загони поповнювалися, наші сили підупадали. Закордон на допомогу не поспішав, його обіцяне гасло міцно зачепилося за польський колючий дріт.

Знов підкрадалася зневіра. Пішли на амнестію — важко повірити! — отамани Петренко, Дзиґар, Олекса Чучупака — наймолодший Василів брат… Цих уже зустрічали в Жаботині з полковим духовим оркестром, грали «Інтернаціонал», «заблудлих овець» вітали кременчуцькі чекісти Керкенер і Міхайлов. Не було там тільки нашого «друга» Птіцина…

* * *

Почувши, як заскреготав засув, Птіцин підніс парабелум у витягнутій руці на рівень очей, та наступної миті майже засоромився такої поспішливості. На вході до погреба стояла красуня, яка вже приходила до Птіцина ночами, щоправда, лише в його сміливих фантазіях. Він ніколи її не бачив, але уявляв саме такою: юна, свіжа, цнотлива, з покірними, проте гарячими очима. Тільки прийшла вона не в білій сорочці, а в коротенькому кожушку, хоч надворі стояло літо. Видно, до погреба вирядилася надовго.

— Добрий вечір, — незворушно привіталася дівчина, дивлячись у цівку тонкодулого парабелума.

Птіцин поволі опустив пістолет.

— Доб…рий.

— Як ви сюди потрапили? — спитала вона, ніби не бачила відчиненої вгорі ляди.

— Случайно.

— І що ви тут робите? — Дівчина, вочевидь, була приголомшена і ставила свої безглузді запитання згарячу.

— Обикновєнноє любопитство, — силувано всміхнувся Птіцин.

Він підійшов до неї, виглянув за двері, чи там більше нікого немає, і міцно їх причинив.

— Ти адна? Вхаді. Чєсно гаваря, нє ажідал.

— І що далі? — спитала вона.

— Что дальшє? Садісь на свайо мєсто, пагаварім.

Вона підійшла до столу, сіла на ослінчик обличчям до нього.