Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 216

Біжу давно вже не бігав, не метушився, і здавалося, йому було байдуже, що там надворі: дощ чи каміння з неба.

Я сушив голову, як бути далі. Не вистачало Вовкулаки. Так, ніби позад мене утворилася порожнеча — яма, в яку ось-ось оступишся. Як він умів роздрочити хлопців до гарячого діла!

Як його розбурхував запах московської крові…

Досі мучила совість, що Гриць загинув з моєї вини. Скільки не казав собі, що небезпека підстерігала нас на кожному кроці, але ж на Лящів хутір повів його я. Так лягла карта.

Потрібно було вберегти хоч тих козаків, що лишилися. А потім знову настане весна, вона підкаже, що робити далі.

І ось після довгих умовлянь мені вдалося відправити додому Василинку. Все одно зараз роботи немає, сказав я йому, а після дощів прийде зима, доведеться залягати в барлогу. Так що давай — сідай на свого чалого, поки він не погубив підкови, і їдь додому; ти хлопець кмітливий, відбрешешся; скажеш, наймитував. Я дав йому грошей і поправив на Василинці шапкукубанку, бо вона з'їхала йому на мокрі очі.

— А на весну, якщо не візьмете, сам воюватиму, — шморгнув він носом.

— Авжеж…

Коли я обняв худющого Василинку, мені здалося, що я відчув кожну його кісточку. Мокоша добралася й до моїх очей.

Василинка попрощався з Ладимом, Біжу й Невіруючим Хомою. Потім обнявся з Ходею. У Василинки впала з голови шапка. Він підняв її і надів на Ходю.

— Дарую.

Ми всі вийшли на дощ і мовчки дивилися вслід Василинці.

Ходя помахав йому шапкою.

Мовчанку ми внесли і до землянки. Ця тиша була гірша за сварку.

Минув ще тиждень. Дощі падали й далі, а моїх козаків напосідала нудьга. Якби ж то тільки нудьга. Туга.

У коротких розмовах дедалі частіше згадували тих, хто пішов на амнестію. Я казав, що їх уже немає живих. А якщо хтось випадково вцілів, то полює на нас. Може, колись і зустрінемося.

Одного разу Невіруючий Хома згадав Пилипа Хмару, в якого він воював у двадцятому. Хома, звісно ж, не вірив, що Хмара загинув. Хлопці казали, що, коли Пилипа тяжко поранило, вони вночі занесли його до сестри у Цвітну. Там він нібито помер, і його поховали на городі. Але не таким був отаман, щоб померти — Хома на власні вуха чув од цвітнянських людей, що Хмара вижив. Змінив свою зовнішність — висмалив брови, обстриг вії, які в Пилипа були довгі, як у дівчини, ще там щось зробив зі своїм лицем і подався до Криму. Там тепер і живе під чужим прізвищем. Кажуть, ніби Філіпов.

Я знав, що це не так, та що сперечатися з Невіруючим Хомою?

Він би все одно не повірив. З одного боку, це було добре, що про отамана складалися легенди, однак вигадка з Кримом мені не подобалася. Такі байки сіяли сумнів у доцільності подальшої боротьби. Та якщо він, цей сумнів, у когось з'явився, його вже не розвієш. Він чіпляється до людини, як невиліковна хвороба.

— Думаю, що він вибрався на Донбас, — підіграв я Хомі. — Туди з'їжджається стільки непевного люду, що загубитися там найлегше. Під землею не шукатимуть.

Чи зрозумів Невіруючий Хома, що я благословляв його в дорогу?