Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 211
Василь Шкляр
— К сожалєнію, ми винуждєни і вас обєзоружіть, — сказав я, звільняючи його кобуру від кілограмового тягаря (саме стільки важить парабелум з усіма набоями). — І докумєнтікі пожалоста.
«Черговий по станції» виявився доволі кмітливим, хоча зовні мені не сподобався. Людям, у яких щелепи ширші за лоба, я ніколи не довіряв.
— Пачєму мєня нікто нє прєдупрєділ? — око чекістакумедно сіпнулося. Спершу навіть здалося, що він, сучий син, мені підморгує.
— Ето строжайшая тайна. Нікто нє должен засомневаться в подлінності нашей банди. Ви мєня понялі?
— Кажется, да.
— Тогда слушайте меня внимательно.
Щоб усе було схоже на правду, я наставив на нього наган і наказав покликати начальника станції та касира з усіма грішми, що є в касі. Його око знов кумедно сіпнулося, але сучий син прочинив двері й гукнув:
— Лєдяєв! Капула! Ка мнє!
До кімнати вони вкотилися разом і, вгледівши «бандита» з наганом, усе зрозуміли. Касир Капула швидко приніс брезентову торбу із грішми.
— Ви можете дать нам распіску в том, што забралі дєньгі? — раптом спитав чекіст.
— Канешно, — сказав я. — Дайте карандаш і бумагу.
Я зробив це з великою радістю. Письмово засвідчив, що касу реквізував сотник Завірюха, оскільки серед шкурників гроші ходять і на тому світі.
Прочитавши розписку, чекіст подивився на мене, як пес на висівки.
— Ви что, іздєваєтєсь?
— Пожалуй, да, — сказав я і, діставши з піхов австрійський тесак, різонув по телефонних дротах.
— Ви настаящій бандіт, — «підморгнув» мені сучий син.
— А ти сумнівався? — Я увігнав тесака йому в ліву нагрудну кишеню. Він незграбно сповз зі стільця на підлогу.
Начальник станції і касир підняли руки.
— Службовців ми не чіпаємо, — пояснив я. — Якщо не показуватимете носа надвір, то будете живі.
А надворі все відбувалося швидко і злагоджено: козаки не лише роззброїли охорону й міліцію, але встигли вже всіх роздягнути і, як овець, загнати до пристанційної комори із заґратованими віконцями. Зробили це без жодного пострілу. Під стіною залишився в калюжі крові командир охоронного відділу, який «не понял» наказу Вовкулаки.
Прихопивши дещо з речей та провізії, ми лісом відійшли під Нову Осоту. Тут, як у кращі часи, я вишикував загін й оголосив подяку «за взяття станції Фундукліївки». Козаки збадьорилися, та невдовзі розгорілася й суперечка. Біжу не міг змиритися з тим, що ми не винищили охорону станції. Після смерті брата ним трусила жадоба помсти. Його підтримали Ладим і Невіруючий Хома.