Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 205
Василь Шкляр
Ховаючись за кущами, я нахильці (аж вода хлюпала за пазуху) підкрався до нього збоку, зупинився кроків за двадцять і, коли випростався, побачив наїжачену постать, що дивилася на мене крізь чорну машкару. «Бджоляр» чув, як я підкрадався, болотом тихо не пройдеш, але сподівався, що підійду ближче — на віддаль, з якої він не промахнеться.
— Кинь зброю, — ще раз наказав я. — Інакше прикінчу.
Я звів наган і вистрілив йому в ногу. Куля влучила трохи нижче коліна, та він знов кинувся тікати — побрів навпростець через затягнуту ряскою ковбаню. Вода дістала йому до пояса, він ще з більшою натугою рвонув уперед і провалився в багнюку по груди. Трясовина притьма вхопила його за ноги й почала жадібно засмоктувати. Випустивши револьвер та забувши про біль у розтрощеному зап'ястку, «бджоляр» грібся обома руками в багні.
Коли його засмоктало по плечі, він зрозумів, що це кінець.
Над поверхнею багнюки стриміла тільки машкара в перехнябленому брилі, яка нагадувала чудернацьку голову водяника чи головешку болотяника.
— Поможи, — напрочуд жалібно попросив він.
Я простягнув жердину, «болотяник» ухопився лівицею за її кінець, але я сказав:
— Зніми своє чуперадло. Інакше підеш на дно.
— Не можу, — простогнав він. — У мене перебита рука.
— Зможеш, — я шарпнув жердину до себе, вона вислизнула з його лівиці. Драговина задоволено плямкнула. — Ну! Скидай, бо запізнишся.
Він різким рухом розсупонив зашморг на шиї, зірвав бриля з машкарою і кинув його на розгойдану твань. Я побачив довгобразе, спотворене жахом лице, схоже на ще одну маску. Овва!
— Оце так зустріч, пане сотнику! Яка радість! — Це був «начштабу Чорноморської повстанчої групи сотник Завірюха». — Хіба я не казав, що дожену вас? Тоді, як ви заманювали мене до Звенигородки?
Сам страх дивився на мене його виряченими очима.
— А де ж пан полковник? — спитав я. — Як його…
— Гамалій.
— Я питаю справжнє ім'я.
— Трохименко… Петро.
— А твоє?
— Юхим Терещенко.
— Я, Юхиме, й Петра дожену, — сказав я. — Де він тепер?
— Не знаю.
Я притис його жердиною так, щоб він сьорбнув смердючої твані.
— Витягни мене звідси! — рикнув Терещенко-Завірюха, відпльовуючись. — Тоді розкажу.
— Нема коли торгуватися, — я знов умочив його аж по вуха, а тоді підняв, щоб він міг говорити.
— Трохименка можна знайти! — форкнула чорна від твані морда. — У Єлисаветграді живуть його батько, мати, сестра…
— Де?
— Вулиця Піщана, дев'ять…
На перешийку ляснули постріли, застукотів кулемет.
— Жаль, — сказав я. — Якби ти не привів за собою москалів… побалакали б довше. А так… вибачай. Мені пора.
Я висмикнув жердину з його руки.
— Пожди, — закричав він. — Ти ще не все знаєш!
— Вибач. Якось іншим разом, добре?
Чорна вода смачно цмокнула й проковтнула його з головою. На поверхню зринули великі бульби.
Серце моє засміялося. Я мерщій побіг до Мудея і тут почув, що мене хтось доганяє. Озирнувся. За мною гнався… водяник. Його пика була забризкана тванню, до щік і лоба поналипала ряска.