Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 198
Василь Шкляр
Повісили голови козаки. Хіба ж не те саме їх жде?
— Ви держитесь ще нівроку, — сказав Гриць. — Навіть на конях.
Карпусь простягнув йому кусник черствого житнього хліба.
Гриць узяв, довго дивився на нього, потім понюхав і знов гірко скривився:
— Волошками пахне.
— Волошки в житі ростуть.
Дрібні сльози, як блохи, застрибали Грицеві по бороді. Він відщипнув крихту хліба, поклав її до рота і так тримав.
— То ти оце сам збирався бурлакувати? — спитав Ворон.
— Бурлакувати чи ні, а не міг я Холодного Яру покинути. Не міг, і квит.
— Нема куди йти?
— Не в тому річ.
— За поли держить?
— Якби ж за поли. За душу. Ох, і держить. Але не в тому річ, — повторив Гриць. — Не міг я, братці, звідси піти, забравши з собою найбільшу таємницю. Тому, повірте, зрадів, коли ви тут з'явилися. Тільки мусив ще добре приглянутися. Бачу — китаєць. — Гриць знов із підозрою подивився на Ходю, потім подивився на кожного козака, на Ворона і раптом спитав: — У вас лопата є?
З
Він привів їх до старезного, майже всохлого дуба, на якому ця весна відживила, може, зо дві гілляки. Стовбур, завтовшки з п'ять аршинів, був порепаний і дупластий, місцями оголений, без кори, а збита верхівка чорнілі обвуглена — видно, не раз влучала блискавка в цього велетня.
Недалеко від нього, сажнів за десять, стояв ще один старий дуб, але значно молодший (він уже почав розвиватися), напевно, онук побитого громом велета. І ось якраз поміж цими дубами Гриць розгорнув купу хмизу.
— Копайте. На п'ять штихів углиб копайте. А тоді побачите.
Одноокий Карпусь, який з усіх сил стискав у руці рискаля, наче боявся, що його хтось у нього видере, поплював на долоні й заходився копати.
Тринадцять пар очей і одне Карпусеве око напружено вдивлялися в чорну розкопану землю, тринадцять сердець здригалося на кожне шпортання рискаля об тверде коріння.
— Спочинь, дай-но я, — чемно запропонував Вовкулака, та Карпусь не повів і бровою. П'ять штихів для нього — дурничка.
А якщо Вовкулака такий розумний, хай би возив за собою рискаля.
Він таки трохи вхоркався, але сам того не чув. Чув тільки, як щось дрібно трусило ним ізсередини і свербіло ліве вибите око.
Ось він заглибився вже на півдержака, копати стало незручно, проте Карпусь навіть не переводив духу.
— Може, розшир яму? — порадив Вовкулака. — Буде зручніше копати.
— Не треба, — озвався Гриць. — Уже близько.
Карпусь став на коліна, дотягнувся рукою до дна ями, викидав розкопану землю і знов запрацював рискалем.
Дзень!.. Залізо скреготнуло об залізо. Козаки гуртом підступили до ями й, стукаючись лобами, схилились над нею. Карпусь знову став на коліна, засунув руку в яму по саме плече, затуливши собою всеньке її нутро. Налапував, що воно дзенькнуло.