Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 194

Захарко з Ладимом двічі обігнули хутір Буду й таки побували біля дуба Залізняка. Стоїть наш дубочок, хвалився Ладим, тільки під ним ніхто не сидить, ні Наливайко, ні Павлюк, ні Хмель, — городив чорті-й-що Ладим, наче йому щось зробилося з головою. А раз там нікого не було, то ми з Момотом удвох посиділи. На хутір, звісно, не заходили.

Хто недаремно того дня їв хліб, то це Василинка. Напитуючи роботу в монастирі, він вивідав там усе, що міг, і навіть сни рябої кобили. Виявляється, що саме тепер більшовики закривають «Мотрю», але на слізне прохання черниць майно та будівлі монастиря передають релігійній громаді. Сестри отримали також в оренду Іоанно-Златоустівську і Троїцьку церкви.

Наглядає за ними адмінвідділ Медведівського волвиконкому.

Зовні «Мотря» ніби така, як раніше, але все вже не те. Землю забрала комуна, жити немає з чого, і черниці змушені найматися до селян на різні роботи. Подейкують, що для них у монастирі відкриють кравецьку майстерню, де вони шитимуть ковдри і ще всяку всячину.

— Може, на зиму хоч ковдрами запасемося, — хазяйновито прикинув одноокий Карпусь.

— Еге, запасешся, — буркнув Хома. — Що, у богомільних жінок відбереш?

— Навіщо відбирати? Може, вони самі дадуть.

— Еге, дадуть. Жди.

— Цитьте! — перебив їхні теревені Вовкулака. — Скільки всього там черниць?

— Небагато, — сказав Василинка. — Ще донедавна було дванадцять. А це прислали з Черкас новеньку.

— То їх там тринадцять? — тепер уже не втримався Цокало. — Так, як і нас?

— Ні, — серйозно відповів Василинка, ніби не розуміючи солоного жарту. — Крім черниць, там ще п'ять послушниць. А також ігуменя Рафаїла. У церкві править дуже старий батюшка Іван. Ще там вештається якийсь юродивий у чорній хламиді.

Я аж підскочив.

— Невже Варфоломій?

— Так, Варфоломій.

— Він живий?

— Мабуть, живий, якщо вештається, — незворушно відказав Василинка. — Хоча під каптуром не видно його лиця.

— Аж не віриться… — я мимоволі подивився на Невіруючого Хому.

— Я ще не доказав головного, — Василинка підбив на лоба кубанку. — Охорони в монастирі ніби й немає, а чекісти є.

— Чекісти?

— Атож, — кивнув Василинка. — І насамперед ота новенька черниця з Черкас. Сама підкотилась до мене…

— Сама? До тебе? — не повірив Хома.

— А хіба що?

— Нічого. Просто дивно. Черниця сама… підкотилася.

— Не цікаво — не буду розказувать, — образився Василинка.

— Не перебивайте його, — сказав Вовкулака. — Він по правді все каже. Хто б це просто так присилав черниць із Черкас, якщо монастир, вважай, закритий?

— Отож-бо! Ви б її побачили, що то за кобилиця.

— Ну, добре, — примирливо сказав Хома. — А що було далі? Підкотилась вона до тебе…

І тут Василинка, розізлений тим, що на нього досі дивляться, як на хлопчиська, розповів таку історію, що в носі закрутило не тільки Хомі. Схоже було, що спершу він і не хотів цього розказувати, але раз так, то нате вам. Коли всі сестри пішли до вечерні, Василинка, не напитавши у них роботи, теж поплентав своєю дорогою. Рушив про людське око начебто у бік Мельників, а коло Гайдамацького ставу крутнув ліворуч. І тут спиною почув, що за ним хтось стежить. Він розглянувся крадькома, нікого не побачив, та швиденько завернув до мельничанського шляху і там заліг у придорожньому рову. Коли чує, хтось таки чалапає його слідом, а потім через рів, прямо над Василинкою, перескочила чорна рясофора, війнувши на нього жіночим духом. Тут Василинка вже не витримав, підвівся та як чхне, аж та рясофора ледве не впала зі страху…