Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 185

Василь Шкляр

Василинка вперто відмовчувався, бо я ще торік одмовляв його від лісового життя, казав, щоб він приберіг себе на майбутнє, але хлопець затявся: не приймете до загону — сам воюватиму.

Він приїхав до нас, як справжній козак, на доглянутому чалому коні, при зброї, у завеликій смушевій шапці-кубанці зі шкіряним верхом, яка часто з'їжджала йому на очі. Василинка був незамінним для нас розвідником і вістовим, міг просунути свого цікавого носа в найменшу шпарину. Бідкаючись, що «в нього, бідного, вкрали корову», або «напитуючи роботу», він сміливо, та ще й з претензією, заходив до будь-якої совєтської установи, на цукроварню чи залізничну станцію і вивідував усе, що треба. А коли вже заходив надто далеко, то замість того, щоб арештувати пронозу, від нього просто відмахувалися: «Ану, сапляк, правалівай атсєда».

Цього разу Василинка теж повернувся до нас не лише на коні і в кубанці, але й зі списком комунарівських кооперативів та графіком руху поїздів на перегонах Цвіткове — Шпола — Сигнаївка — Христинівка — Завадинці.

Ще в березні ми легко взяли каси Лебединського та Носачівського кооперативів, а на початку квітня під Шполою і Сигнаївкою перепинили два потяги, де в поштових вагонах знайшлося чимало путнього краму. Особливо нам знадобився лантух синіх діагоналевих галіфе з червоними кантами (на жаль, до них не було кітелів), призначених для якогось міліцейського відділу, але мої хлопці вже так обносилися, що міліціонери хай вибачають.

Не пощастило нам у Шполі, коли вночі перевіряли поштове відділення. Щоб відвернути увагу, Сутяга з Козубом спершу запалили пристанційні склади. Поки туди разом із пожежниками збігалася вся оружна челядь, ми наводили лад на пошті.

Реквізували касу, знищили телефонно-телеграфне начиння і, пустивши півня, побігли до берега Шполки, де нас піджидали Фершал із Ладимом, тримаючи напоготові коней. Аж раптом позаду гримнуло. Охоронець, який заховався десь у комірчині, тепер, задихаючись від диму, вискочив надвір і зопалу вистрілив нам услід. Пальнув навмання, та іноді дурна куля влучає точніше, ніж прицільна. В'юн, який біг попереду, скинув руками вгору, немов послизнувся. Я знав цей змах руками. Бачив його не раз. Не пошкодував гранати і пожбурив її туди, звідкіля пролунав постріл — при світлі пожежі побачив, як крутнулася догори ногами розкарякувата постать.

В'юн упав горілиць на вологу весняну землю. Опустившись на коліно, я схилився над ним. В'юн дивився на мене широко розплющеними очима.

— Так лягла карта, пане отамане, — сказав він. — Усе правильно… Прощавайте…

В'юн усе ще дивився на мене, але я бачив, що очі його неживі. Провів долонею по його повіках. Потім узяв, мертвого, на руки й швидко пішов до берега.

Ми поховали В'юна в рову під Шполянським лісом. Я дістав із кобури китайку, яку завжди мав при собі, розірвав навпіл і накрив йому очі. Тіло засипали землею, зверху поклали гілля.