Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 175

Туз попросив на дорогу лише сірників і жменю тютюну, а від хліба відмовився — на хуторах ще не перевелися люди, які приймуть їх, обігріють і нагодують. Він з гідністю потиснув руки усім козакам, потім підійшов до Чорного Ворона і, затримавши його долоню в своїй, сказав:

— Прощавай, отамане. Такий час, що, може, більше не побачимося. Але… — на його губах затремтіла сумовита усмішка, — їднак історія колись скаже, хто ми були і де поділися.

Вони рушили в бік Тарасівки. Худющі, зодягнуті в благеньке дрантя, простоволосі, з рушницями за плечима, вони пішли повагом, перевальцем, але тією пружно-розміреною ходою, до якої призвичаїв їх ліс. І всі троє одночасно розчинилися в лісі так швидко і непомітно, ніби й самі стали деревами.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Вони були відрізані од усього світу, бо зима випала така сніжна та люта, що мусили пересиджувати морози, майже не виходячи з «хати». Нову землянку залишенці викопали за три версти від Лебединського Свято-Миколаївського монастиря, що стояв, як і «Мотря», на плоскогір'ї посеред лісу. Коней цього разу довірили в добрі руки на хуторах (сутужно було з фуражем), тому стайню не рили.

Різдво справили, можна сказати, по-людському. В кутку землянки навіть поставили дідуха, тільки сніп був не з околоту, а з сухого очерету, якого вони нарізали на лісовому озерці, де брали живу воду, — з талого снігу вода була прісна. Їхній кухар одноокий Карпусь (осколком вибило око ще тоді, як брали Черкаси) приготував вечерю, як і годиться, з дванадцяти пісних страв — були на столі свіжі підпалки, узвар, пшоняна каша, цибуля, мед (на зиму завжди запасалися кадібцем меду), печена картопля, квашені огірки, помідори, капуста, була сушена тараня, заощаджена спеціально до цього дня, бо який же Святвечір без риби, стояла тут ще мисочка олії, в яку вони вмочали хліб і картоплю, а також — ну, звісно, — кутя, щоправда, без маку, зате з товченого в ступі ячменю, присмаченого узваром та медом.

Діждавшись вечорової зорі, вони сіли до столу, проказали Отченаш, скуштували по ложці куті, а тоді, взявши чаші (це були різного калібру кухлі), стоячи пом'янули загиблих. Налили ще, і Чорний Ворон, котрий сидів у голові столу, знову підвівся, підняв свою чашу за кожного, хто зостався тут зимувати, в тому порядку, як вони сиділи по обидва боки від нього — за Вовкулаку, Сутягу, Біжу, його брата Захарка, Козуба, В'юна, Ладима, Фершала, Карпуся, Цокала, Невіруючого Хому і, звичайно ж, за Ходю, який прозрів і також повстав проти червоного люципера.

Ходя аж просвітлів од такого святочного моменту, але скромно опустив голову і, втупившись у дванадцять пісних страв, не міг зрозуміти, що ж це за свято таке чудне, якщо Карпусь не засмажив їм дикого цапа, якого він, Ходя, вистежив і підстрелив із лука біля того ж таки озерця, де вони брали воду. Так-так, Ходя змайстрував собі справжнього лука, позаяк отаман заборонив стріляти у лісі, а куди ж це годиться, щоб жити серед звірини й ходити голодному. Тож Ходя швидко змикитив, як бути: вирізав підходящу свидину, випарив її, вигнув дугою, із доброї сириці натягнув тятиву, а потім наробив таких стріл, що можна було йти не тільки на полювання, а прямо в бій, — він ті стріли оперив, наладнав кульові наконечники (на вогні виплавив із куль свинець), так що в землянці всі аж роти порозкривали, як побачили цього «могола» зі справдешнім луком. А коли перед самим Різдвом Ходя вполював дикого цапа, то тут уже козаки готові були його на руках гойдати, і тільки Невіруючий Хома заходився з усіх боків оглядати рогатого, підозрюючи, що той сам упав од морозу. Та ні, упав цапок таки від стріли, але Карпусь засмажить його лише взавтра, бо хоч повстанський раціон посту не передбачає, різдвяна вечеря — святе.