Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 161

— А по-якому ж мені з ними цвірінькати? — здивувалася Тіна. — Чи вже пора переходити на польську?

— Ти й польську знаєш?

— Та хоч би й німецьку, — сказала вона.

Ми вийшли в поле, за яким через три версти мали вже бути Шидлівці. Серед пожухлих стерень туди тяглася широченька доріжка, і ми, пам'ятаючи напучення отця Тимофія, сміливо попрямували нею у бік кордону, забувши євангельське застереження, що широка дорога веде до загибелі. Хай не завжди до загину, але вона, ця найвидніша дорога, часто зводить людину на манівці, тож і ми незабаром побачили перед собою велике заболочене озеро, про яке отець Тимофій навіть не згадував.

Було тут від чого розгубитися й замулятися: куди нам податися далі, щоб замість Шидлівців не вийти на якісь мочарі чи, ще гірше, на прикордонну залогу? Вздовж берега місцями стояли поруділі очерети, ще соковито зеленіла осока, далі праворуч темнів вільшаник, і я ще не встиг до нього приглянутися, як гримнув постріл і над озером знялася сполохана зграя диких качок. Мушу зізнатися, серце моє теж стрепенулося, бо той постріл не віщував нам нічого доброго. Ну от — із вільшаника вискочило два вершники й легкою риссю потрюхикали в наш бік. Коли під'їхали, один із них — він тримав у руці закривавленого крижня — спитав сердито:

— Куда йдьотє?

— У Шидлівці, — сказав я. — Дитину несемо до дохтора.

— У Шідловци? — він здивовано позирнув на свого напарника. — Па-моєму, он заврался! Кажєтса, ми паймалі шпіонов.

Але з другим червоноармійцем нам поталанило. Це був понурий, проте не лихий хлопчина, мабуть, із кубанських козаків, бо за його сумними вусами й журливим поглядом ще вгадувалася людська душа. До того ж «кубанець» і говорив по-нашому.

— А кого ви знаєте в Шидлівцях? — спитав він.

— Кого? — я думав, як тут краще влучити в масть, але вигадувати щось своє було небезпечно. — Ничипора Петриченка знаємо. І жінку його Марусю, це ж вона поведе нас до дохтора.

— То вам до Петриченків треба? — зрадів чогось «кубанець». — А чого ж ви забрели в цю глушину, як Шидлівці онде? — показав він рукою лівобіч від озера. — Такий гак обігнули.

— Нужда завела, — сказав я. — Ми знаємо, де Шидлівці, але завернули до озера пошукати татарського зілля. Його корінь є добрими ліками.

— Он як, — кивнув «кубанець», хоч, здається, не дуже повірив у ту побрехеньку. Трохи соромлячись, він натякнув, що можна задобрити і його напарника, якщо в нас знайдеться трохи якогось харчу, бо їх тут геть заморили голодом. Дійшло вже до того, що, ви ж самі бачите, качок стріляємо, хоч не годиться на кордоні стріляти знічев'я.

Тіна дістала зі своєї шальки дві хлібини й одну рибу, себто дала їм два коржі й оселедця, і «кубанець» показав нам, як іти далі — отак на ті верби, а там буде межа, яка й приведе нас до села. Вони мерщій подалися до вільшаника наминати коржі й оселедця, а ми пішли понад озером шукати межову стежину, яка справді ще до смерку привела нас у Шидлівці, що лежали уздовж Збруча. Там тої річечки — заєць перескочить, а скільки я про неї наслухався, скільки думок передумав, й ось вона — тасьма холодної води, що розітнула Вкраїну й стала кордоном.