Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 124

Вони вийшли у ніч. Невдовзі доїхали до Чернячки, і до хати «з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю» знов пішли Завірюха та Загородній. На подвір'ї так гарчав пес, що, крім його брехоту, неможливо було щось почути. Навіть коли з хати вийшов господар і запхав рябка до буди, той і далі харчав надірваною голосиною.

— Хто там проти ночі? — перекричав його господар.

— Чорноморець.

— Ну, слава Богу, — підійшов до них чоловічина з великою лисиною, що полискувала в пітьмі, як місячна повня з-за хмар. — Я вже боявся, що вас не буде. Гамалій сказав, щоб сотник Завірюха, не знаю, котрий це із вас, одразу їхав до містечка. А решта людей тим часом перепочинуть у мене. Скільки вас?

— Дев'ятеро, — сказав Завірюха. — На конях.

— Підемо до клуні, бо в хаті буде тісно.

Коли всі розмістилися в клуні, Завірюха повеселішав.

— Отепер можете й передрімати! А я за годину вернуся.

Скочивши на коня, він подався в містечко.

— Ми тут як задрімаємо, то прокинемося зв'язаними, — сказав Гупало.

— Не думаю, — заперечив Загородній. — Поки що все йде як треба.

— А я думаю! — Гупало зняв з голови ганчір'яного шолома, випустивши на волю оселедця. — Цілу дорогу думаю.

— Про що?

— Про те, що Завірюха зараз приведе сюди чекістів і здасть нас, як баранів.

— Якби він хотів нас здати, то давно це зробив би, — озвався сотник Гордієнко. — А якщо хтось сумлівається, то давайте виставимо варту!

— Щоб собак дражнити? — і далі сердився Гупало.

Але побоювання виявилися даремними — Завірюха повернувся удвох із командувачем Чорноморської групи.

— Як доїхали? — Гамалій щиро потис руку Загородньому, потім Гупалові та Голику-Залізнякові. — Сотник каже, без пригод ви не вмієте. І генерал Гулий був певен, що без цього не обійдеться. Це, каже, хлопці запізнюються, бо грибна пора — Ларіон десь надибав красноголовців і солить на зиму. Генерал, виявляється, вас добре знає?

— Було діло, — кивнув Загородній.

— Ось він вам і записочку передав. — Гамалій простягнув йому клаптик паперу.

Загородній узяв, але в темряві клуні читати не бачив. Присвітив сірником. Поки та сірничина горіла, отаман прочитав цидулку двічі — такою скупою вона була. Але хіба генерал мав час складати петицію? Спасибі, що черкнув олівчиком кілька слів — стисло, суворо, зате все зрозуміло:

«Пане Загородній,

або праця, або персональне життя.

Гулий-Гуленко».

— Ясно, — Ларіон сховав записку в польову сумку.

Він справді все зрозумів: праця — це боротьба, а персональне життя — то приватний інтерес, особиста вигода. Тільки даремно генерал про це нагадував. Якби Ларіон обрав друге, він би тепер був далеко. Втім, записку Гулий передав йому не для настанови, а для підтвердження того, що він таки прибув і жде їх у Звенигородці. Цю фразу Гулий повторював часто. Для тих, хто його знав, вона була паролем.

— Розвидняється, — Загородній дивився у пройму дверей.

Справді, ріденькі зорі на небі розтанули.

— Нічого, — сказав Гамалій. — У містечку тихо, все під нашим контролем.

— Тоді рушили?

— Не всі разом. Спершу поїдемо ми з вами, пане Загородній. Беріть ще когось — Гупала чи Залізняка. Решта приїдуть пізніше із Завірюхою. Обачність понад усе. Мусимо ще заїхати до одного нашого чоловіка — підснідати перед нарадою. Та й коням вашим пора вівса сипнути, хіба ні?