Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 118
Василь Шкляр
Надворі вже поночіло, але сліпа Євдося світла не запалювала, зате лампадка горіла біля божниці, і в її відсвітах Ворон бачив, що Євдося, слухаючи його, усміхається сама до себе невидющими очима, аж тут дитя якось так тихо і знехотя зарипіло, ніби лінувалося плакати, але хотіло нагадати про себе.
— Дай же я його хоч побачу, — вона забрала у Ворона дитину, розкушкала її на ліжку, а потім обмацала з ніг до голови. — Моцар!
— Моцар-то моцар, але ще манюнє, — сказав Ворон, дивуючись, як дитина принишкла біля Євдосі. — У тебе коза доїться?
— Хочеш ряжанки? — Вона пам'ятала його забаганки.
— Хочу. Але я питаю за молоко для дитини.
— За дитину не журися. А якщо хочеш ряжанки, то ночуй у мене. Зроблю тобі й ряжанки, й масла такого, що потім себе не впізнаєш.
— Хіба з козиного молока б'ють масло?
— З таким козаком, як ти, і з цапиного б'ють, — заусміхалась Євдося. — Зоставайся, хоч викупаю тебе, волоцюгу твердоголового. Ти ж любиш, як я тебе купаю?
Десь із далини на нього знову війнуло дикою орхідеєю, понтійською азалією, кадилом духмяним… Ворон почув цей гірко-солодкий повів, як тільки-но в'їхав на мочарі, що тяглися вздовж річечки Ірдинь, але довго не міг зрозуміти, що це за духмяність така хороша, й аж тепер здогадався: орхідея, кадило й азалія зацвітали на острівцях серед багон, які ніколи не замерзали.
— Люблю, — погодився він. — Але зараз ще та пора, коли можна і в Тясмині викупатися.
— Можна, — сказала Євдося. — Твоєму жеребцеві. І то, якщо він у милі.
— А Дося давно навідувалася? — спитав Ворон, пропускаючи Євдосину шпильку повз вуха.
— Давно. Казала, як одвоюється, то пострижеться в черниці.
— Це ж чого?
— Через тебе, твердоголового.
— Ну, не з Досиною косою іти на постриг, — сказав Ворон.
— Вона так звикла до Мотриного монастиря, що може піти туди і в послушниці. Я чула, що після того розбою обитель трохи ожила, знов приймає насельниць.
— Такою, як була, «Мотря» більше ніколи не буде.
— Не буде, але я до того, що, може, Дося одвоювалася та й пішла до «Мотрі» уже не з шаблею, а з молитовником. Давно не з'являлася. А ти чого допитуєшся за неї?
— Так. Згадалась чогось. Ти мені вибачай.
— За що я повинна тобі вибачати?
— За все. І за клопоти, яких завдаю, і за поспіх мій повсякчасний. Мушу й тепер вирушати.
— Атож. Коли не кину на карти, то все коло тебе червова дама лягає.
— Дама тут ні до чого, — сказав Ворон. — У мене робота.
— Руки не болять од тієї роботи? — спитала вона.
— Болять. Але тільки ночами.
— Тут я тобі не в поміч. Одно лишень можу.
— Що, Євдосю?
— Молитись за тебе.
Вона взяла з полички під божницею великий кухонний ніж, приклала його до однієї Воронової долоні, потім до другої. І — до чола.
— Будь мені здоровий та дужий.
— А якщо зі мною щось станеться, ти цього хлопчика… — почав було Ворон, проте вона його перебила:
— До дідька! Скоро ти прийдеш до мене.
2
До Чорного лісу я повернувся впору: Загородній тільки-но випросив у Гамалія дозволу перепинити який-небудь поїзд, щоб зодягнути та перевзути наше поповнення. Кажу, випросив, а не спитав дозволу, бо саме так воно і було — Гамалій довго впирався, мовляв, ми цим більше собі нашкодимо, ніж допоможемо, оскільки привернемо зайву увагу більшовиків до залізниці й Чорного лісу, а це зовсім недоречно перед початком нашого виступу. Хтозна, може, ми чавункою ще й поїдемо до Звенигородки, казав Гамалій, на що Загородній відповів, що ні, отамани поїздом не поїдуть, бо нас тут багато хто знає в лице, можуть упізнати, тож поїдемо ми, пане полковнику, на конях, а поки що переймемо бодай одненький ешелон.