Читать «Привид часу» онлайн - страница 7

А втім, Іван Корнєв був людиною діла. Він розраховував, що шість кваліфікованих спеціалістів, навіть якщо працюватимуть не поспішаючи, встигнуть до фінішу біля Г-1920 повністю обладнати зореліт…

Проект зорельота-майстерні багатьох приголомшив. Чимало проектних інститутів і заводів, сотні тисяч спеціалістів працювали над проблемою зореплавання… І раптом — на тобі! Обійшлися без них. Суперечки розпалилися.

«Послати людей у космос на такому, даруйте на слові, зорельоті — все одно, що відправити їх у пекло!» — обурювався відомий теоретик астронавтики.

«Експедиція приречена! Астронавти не зможуть розвинути потрібну швидкість, і їх притягне назад до Сонця!» — запевняли інші.

«Якщо їм пощастить вилетіти з Сонячної, все одно вони не зможуть загальмувати біля зорі!» — пророкували треті.

«Навіть загальмувавши біля зорі, астронавти не розженуть ракету назад!» — підтверджував ще якийсь авторитет.

Та найзавзятіше, як свідчили пожовклі сторінки газет і протоколи різних комісій, виступав проти проекту Бруно Аскер — фізик, математик, кібернетик, найвидатніший учений того часу. Студенти на кінолекціях і досі бачать цього огрядного чоловіка, чують його грубий бас, просту, далеку від академічної вишуканості мову. І досі на лекціях, конференціях, у наукових статтях згадують то «формулу Аскера», то «метод Аскера», то «ефект Аскера». Тепер він — класик.

А потім трапилося непередбачене. Бруно Аскер раптом став шостим учасником експедиції Корнєва. Можливо, саме це й вирішило долю голосування у Зоряному комітеті: послати чи не посилати шість сміливців у простір.

Астронавти стартували звідси, з Астрограда, шістдесят дев’ять років тому — у жовтневий день 2048 року.

І ось троє з них повернулися.

Остап Іскра тихенько прочинив двері і зупинився на порозі кімнати.

Три астронавти прикипіли очима до гір і моря, що розкинулися перед ними. Жінки стояли на балконі, обнявшись, чоловік трохи осторонь сперся на поручні. Іскра на мить глянув на все їхніми очима, очима людей, які багато років дивилися тільки на прилади та чорне небо у колючих цяточках зірок. Він теж, коли повернувся звідти, жадібно вбирав поглядом білосніжні хмарки, що велично пливли у блакиті, синюваті снігові вершини гір, зелені, пронизані промінням сонця хвилі, що розбивались об парапет набережної на білі бризки й піну; потоки машин, які мчали вулицями, зелень двоярусних бульварів, обличчя незнайомих, але рідних людей… Він так само вдихав терпке повітря, підставляв тіло свіжому надвечірньому вітру, що подихав з моря.

Остап Іскра підійшов до астронавтів.

— Здрастуйте! — схвильовано промовив. — Здрастуйте, Галино Крон. Я, здається, не помилився?

Дівчина всміхнулась. Її великі сині очі радісно засяяли. Вона подала руку.

— А ви — Марина Плашек?

— Так, здрастуйте, — почувся у відповідь приємний чистий голос.

— Стефан Март, конструктор-механік?

— Вгадали, — чоловік енергійно потис простягнену руку. — А ви хто?

— Іскра, голова Зоряного комітету. — Остап пройшовся по кімнаті, зсунув крісла в ряд і викотив їх на балкон. — Сідайте… і розкажіть, що сталося з вашим зорельотом-майстернею? Де він подівся? Де ваші товариші?