Читать «Останній берег» онлайн - страница 93

А приблизно за три дні плавання на схід від цих вкритих імлою вод ясне сонячне проміння вигравало на золотавому листі дерев Примарного саду, осявало зелену маківку Роукського пагорба і черепичний дах Обителі Мудреців.

Чаклунська майстерня знаходилася у Південній вежі. То була велика кімната, заставлена ретортами і перегінними кубами, пузатими довгошиїми суліями, важкими тиглями і крихітними пальниками; на столах лежало багато різних щипців, лещат і обценьків, валялися якісь терпуги, затискачі і трубочки; скрізь стояли скриньки, пляшечки і глеки, щільно закорковані та позначені не лише ґардійськими, а й стародавніми рунами; та й іншого алхімічного начиння тут не бракувало: склодувний реманент, пристрої для очищення коштовних металів, медичне обладнання тощо. Серед усіх цих неймовірно захаращених столів і лав стояли Майстер-Перетворець і Майстер-Приворотник.

Сивочолий Перетворець тримав у руках великий камінь, здалеку схожий на неогранований алмаз. Камінь був дуже твердий, прозорий, ніби вода, хоч іноді здавалося, що він випромінює м'яке аметистово-рожеве світло. І все ж, попри бездоганну прозорість кристала, уважний спостерігач майже одразу помічав всередині нього якусь дивну каламуть: на поверхні каменя не відбивалося анічогісінько з того, що його оточувало; і людське око ніби занурювалося у бездонні глибини кристала. Одна грань змінювала іншу, людина бачила дедалі глибше, аж доки не поринала в сон, із якого не було вороття. То був славетний Камінь Шеліета. Колись він належав володарям острова Вей і був окрасою їхньої скарбниці. Зазвичай камінь застосовували як снодійний засіб, хоч іноді з його допомогою залагоджували набагато небезпечніші оборудки. Зокрема, було відомо: той, хто надто довго та легковажно вдивляється у загадкову глибінь кристала, зрештою може збожеволіти. Але Архімаг Ґеншер був родом з острова Вей і, вирушаючи на Роук, узяв Камінь Шеліета з собою, адже в руках мага цей кристал відкриває істину.

Щоправда, істина ця виявилася дуже мінливою: вона залежала від того, в чиїх руках опинився Камінь Шеліета. А тому Майстер-Перетворець, міцно тримаючи кристал і вдивляючись у його мерехтливі глибини, говорив голосно і чітко, описуючи те, що бачив:

— Я бачу нашу землю з вершини гори Онн, яка стоїть у самому серці світу. Перед моїми очима простяглося все Земномор'я, аж до найвіддаленішого острівця у найдальших Широтах. Я бачу кораблі у водах Ілієна, бачу дим із коминів над дахами Торхевена, бачу навіть дах цієї вежі, де ми зараз стоїмо. Але далі, за Роуком, тепер не видно нічого. На півдні — жодного острова! На заході — ані клаптика суші! Я не бачу Ваторт там, де він мав би бути, не бачу жодного з островів Західних широт — кудись зник навіть Пендор, а він же розташований найближче до нас! А Оскіль та Ебоскіль — де вони? Над Енладом клубочиться мряка, густа і сіра, немов павутиння. Щоразу, як я намагаюся щось розгледіти, щезає ще кілька островів, а море у тому місці, де вони щойно були, — безживне і похмуре, немов перед Створенням... — Перетворень спіткнувся на останньому слові й замовк.