Читать «Шість днів на роздуми» онлайн - страница 6

— Залюбки, — погодився я і спитав по-італійському. — В якому місті ви були?

— В Мілані,— відповів він з кумедним акцентом.

— Мі-ла-ні,— поправив я його. — А довго ви були?

— Лише місяць, — пояснив, дещо запинаючись, Вейтон.

Так ми з ним розмовляли майже десять хвилин. Нам пощастило навіть розбудити поліцейського, який з тупою посмішкою почав прислухатися до нашої розмови. Зате Джеллін слухав з великою цікавістю, але я бачив, як він водночас пильно роздивлявся кожну подробицю у вітальні й помічав усе, що тут діялося, перевіряючи слушність лаконічного рапорту: «Нічого особливого не помічено».

— У Бостоні ви пробудете ще довго? — спитав мене Вейтон своєю ламаною італійщиною.

— Я ще двічі прочитаю курс моїх лекцій про психопатію. А до Італії повернуся остаточно лише через два роки.

Вейтон відповіді моєї і не слухав, а вів далі по-італійському:

— Ці ідіоти вважають мене за дурня, аякже: я боюся… І не вірять, що мене справді вб'ють дванадцятого листопада… От ви не з поліції, ви займаєтеся… як це сказати… психопатологією… ти повинні зрозуміти мене. Якщо я так боюся, то на це є підстави… От вони приходять і питають мене, кого я підозрюю. Але ж якби я підозрював когось, то до них би не звертався. Я б упорався самотужки. — Далі, не помічаючи того, він перейшов на англійську: — Кого ж мені підозрювати? Якщо тобі щовечора аплодує багатотисячна публіка, якщо ти щовечора загрібаєш купу доларів, то легко можна завести смертельних ворогів і навіть нічого не знати про них. Вони пояснюють мені: «Та це дрібниця! Це тільки дурний жарт. Заспокойтеся, нічого з вами не станеться, та й зрештою, якщо тільки посилаються анонімки, то що вони можуть зробити?»

Він підвівся і підійшов до мене з дивним виразом на лиці чи то трагіка, чи то блазня.

— Ви розумієте? Американський кодекс!.. Що вони можуть зробити, якщо йдеться лише про листи? «От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!» Ха-ха! — Вейтон несподівано зареготав, і його сміх пролунав у великій вітальні похмуро і зловісно. — От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!.. — повторив він.

Поліцейський збирався сказати щось акторові, бажаючи радше заспокоїти його, ніж утішити, аж це двері праворуч від каміна нараз розчахнулися і у вітальню ввірвався чоловік у халаті.

— Годі, Філіпе, — озвався він зневажливо. — Може, ти перестанеш нарешті випендрюватися?

Вейтон одразу ж опанував собою.

— Це Френсіс Чезлі, Філіпів шуряк, — підказав мені Джеллін.

— Я роблю що мені подобається, — холодно відрубав актор, сідаючи на своє місце й наливаючи якийсь напій. — Якщо тобі не спиться, то перебирайся до готелю.

— Овва, — сказав Френсіс Чезлі, наливаючи й собі чарку. — Пан Вейтон стає в позу. Знаменитий актор гордує скромним шуряком. Чудово, я перебираюся до готелю, але прошу, добродію, до мене не звертатися, коли треба буде платити за квартиру. Я не платитиму… і мешкатиму в готелі…

Вейтон поблід, але не відповів нічого.

— Бажаю добре розважитися! — ущипливо кинув через плече Френсіс, виходячи з кімнати.