Читать «Ловці перлів» онлайн - страница 73

Шоа завагався. Він ніяк не міг узяти до тями, що, власне, діється. Данакілець з радістю дивився на самого Ель-Сейфа й зі страхом на Ель-Сейфів ніж.

Потім кивнув головою:

— Я вірю тобі, — були перші слова, на які спромігся Шоа.

— Серіндж має рушницю? — спитав Ель-Сейф.

Шоа знову кивнув головою:

— Під дашком, на кораблі.

— Гаразд! — засміявся Ель-Сейф. Разом з Гамідом він підійшов до корабля, прив'язаного линвою до каменя, й голосно гукнув:

— Вставай, нахудо! Вставай, серіндже! Ми принесли вам радісну звістку!

Ель-Сейф зіщулився так, щоб з палуби видно було лише Гаміда, який сховав свого ножа за поясом.

Норці на березі попрокидалися й посхоплювалися швидше, ніж нахуда з серінджем з'явилися на палубі.

— Хто це кричить? — спитав нахуда Омар.

— Я, — відповів Гамід. — Я прибув з Массауа волею аллаха.

Омар та Бен Абді зійшли на берег, а Ель-Сейф став між ними й кораблем.

— йдіть до норців! — звелів він. — Те, що я скажу, обходить усіх.

Бен Абді впізнав Ель-Сейфа і зробив різкий порух… Але Ель-Сейф застеріг його:

— Я також умію кидати ніж, о Бен Абді. Ти, який читаєш фатиху, хоч і крадеш.

Нахуда Омар приголомшено озирався. Він спочатку гадав, що на них напали розбійники, але побачив лише двох чоловіків. Та все ж нахуда пішов до норців. Бен Абді також поплентав туди. Він був здивований не менш, ніж нахуда, та ще й боявся, бо побачив шрам на Ель-Сейфовому чолі.

Тільки тепер Ель-Сейф відступив від корабля, але так, щоб кожної миті мати змогу заступити до нього шлях.

— Я приніс вам щастя, ловці перлів! — вигукнув він, і в голосі його лунали натхнення й віра. — Я приніс вам волю! Ви — господарі цього корабля!

— Алі Саїд його господар! — вихопився нахуда, забувши від хвилювання, що Алі Саїд помер.

— Немає вже Алі Саїда! — нагадав йому Ель-Сейф. — Немає вже Абдаллаха. Помер і Азіз. Корабель тепер ваш, о люди!

Бен Абді хрипко засміявся:

— Якщо ви візьмете корабель, то це буде потрійна крадіжка!

— Ви стократ уже заплатили за нього! — крикнув Ель-Сейф в обличчя ловцям, які здивовано поглядали одне на одного. — Отже, корабель стократ ваш! Всі, хто володів ним, мертві! Він ваш, кажу я вам. Він потрібен вам більше, ніж будь-кому іншому, потрібен для того, щоб ви могли жити як люди. Корабель ваш! Ви були рабами, а тепер ви не раби й ніколи ними не будете, якщо не схочете. Ви пірнали на дно моря, а перли збирав Саїд…

— Він платив за них! — гаркнув нахуда.

— Еге ж. Тільки тобі. Чому ці чоловіки пірнають на дно? А чому в них немає перлів?

— Іншаллах, — мовив Бен Абді коротко. — Така воля аллаха.

— Немає на це волі аллаха! — підніс голос Ель-Сейф. — Немає й ніколи не було!..

— Ага, ви чуєте?! Це відступник і невірний собака! — зарепетував нахуда. — Він ображає Всевишнього!

— Мовчи! — перебив нахуду Ель-Сейф, але голос йому затремтів. Нахудині слова боляче торкнулися того, що глибоко вкорінилося в Ель-Сейфові, того, що успадкував він від багатьох поколінь предків, того, що донедавна було єдиним змістом його духовного життя, єдиним поясненням світу, єдиним ученням, єдиною красою й страхом,єдиною наукою й поезією. Вони торкнулися Ель-Сейфової віри. Ця середньовічна віра жила в Ель-Сейфові, й він не міг позбутися її, та й не хотів, тому що боявся, тому що був людиною, невіддільною від землі, на якій народився, від повітря, яким дихав, доби, яка виховала його. А доба ця, тут, у дикому, далекому закутку світу, мала ще середньовічний характер. Тому Ель-Сейф похитнувся від жорстокого нахудиного удару, який знав, куди цілив.