Читать «Ловці перлів» онлайн - страница 30

У цю хвилину загальних веселощів пан Попастратос, очевидно, подумав, що настав його час. Він сховав монету до кишені й мовив спокійно, хоч і голосно:

— Я показав тобі, Саїде, багато цікавого. Тепер твоя черга: покажи мені свої дивовижні перлини!

Пан Бабелон закліпав очима. Попастрасова поведінка межувала із зухвальством, і здавалося, що гордовитий Саїд поставить заброду на своє місце. Але, на подив, Саїд не образився. Він перестав сміятись і поглянув на небо, де світив білий, наче перлина, повний місяць, заливаючи подвір'я потоками голубуватого сяйва. А тоді — на ще більший подив пана Бабелона — підвівся й кивнув Баширові.

— Зачекайте трохи, — мовив він.

Чекали вони досить довго, й пан Бабелон цей час міркував, якими чарами вплинув Попастратос на Саїда, завжди такого потайного й свідомого своєї гідності. Може, це саме неприховане, брутальне зухвальство обеззброїло Саїда? Чи, може, він дивився на Попастратоса, як на блазня, котрому можна дещо й дозволити? Врешті пан Бабелон дійшов висновку, що до цього, мабуть, спричинилося й те, й інше. Але зараз він навіть радів, бо не бачив славетних Саїдових перлів від тої самої хвилини, коли сімнадцять років тому Саїд показав їх йому з власної волі. А він же був у Джумеле частий гість і зробив Саїдові чимало цінних послуг.

Та ось Саїд повернувся. Але він ніс не кришталеву посудину, а вишиту шовкову торбинку.

— Я вийняв перли з води, бо зараз місяць уповні, — загадково сказав він.

Башир розстелив чорний оксамитовий килимок на залитій місячним світлом підлозі. Саїд висипав на килимок свої перли, лагідним повільним порухом розрівняв купку й відступив.

— О небо! — видихнув зблідлий пан Попастратос.

Пан Бабелон мовчки кивнув головою. Йому було зрозуміле це хвилювання. Він також був приголомшений, коли багато років тому вперше побачив це диво. Але тоді був день, жовте проміння сонця засліплювало перлини — скарби ночі— та однак то було незабутнє видовище. А зараз була ніч, повний місяць сяяв, наче перлина, а сто сімнадцять красунь, що лежали долі, були схожі на сто сімнадцять маленьких повних місяців. Тільки вони були кращі за блідий одноманітний місяць, бо їхнє сяйво безупинно мінилося. Здавалося, ніби перлини тремтять. Але то лише здавалося — тремтіло світло над ними й навколо них… Сто сімнадцять малесеньких світляних кружалець мерехтіло на підлозі, й кожне з них мало в собі веселку, таку легесеньку, ледве накреслену, що її важко було навіть помітити. Ці веселки зникали й знову з'являлися.

Було тихо. Пан Попастратос хоч і опанував себе, та хвилювання, однак, ще прозирало в його очах. Він дивився на чорний килимок, як дивились усі. Лише Абдаллах уперто втупив погляд у пісок, яким було посипано дворик. Він не любив перлів; і взагалі не любив нічого в світі, як частенько казала його мати Зебіба.