Читать «На каравелі "Улюбленець Нептуна"» онлайн - страница 15

Педро нахилився над Федею, криво посміхнувся, показуючи рідкі чорні зуби, і стукнув хлопчика пальцем по носі. Матроси навколо Феді зареготали: безглуздий жарт розвеселив їх.

Від болю, а ще більше від образи, на очах у Кудряша мимохіть виступили сльози. Хлопчик вирішив помститися над лиходієм і щосили вдарив Педро ногою в груди. Для того це було так несподівано, що матрос тільки зойкнув вражено й, безпорадно махнувши руками, навзнак грюкнувся на палубу. Його червоні сап’янові капці, промайнувши дугою в повітрі, шубовснули в барило з водою.

Громовий регіт трусонув каравелу. Голосніше за всіх сміявся товстун-конопатник. Ляскаючи себе руками по боках, він аж захлинався від сміху, а його обличчя стало, червоним.

— Давно я не бачив такого стусана! — захоплено вигукнув один із матросів. — Комашка, а як ударив Педро!

Збагрянілий від люті, бризкаючи слиною й бурмочучи щось невиразне, Педро скочив на ноги. Очі його налилися кров’ю, багряний шрам на щоці став фіолетовий. Глянувши на перекошене обличчя розбійника, Федя мимоволі здригнувся. Тим часом Педро вийняв із піхов шаблю.

— Постривай! — зупинив Педро моряк у зеленій хустці. — Ти забув, що його можна збути за п’ять золотих.

— Забирайся геть, Альфонсо! К бісу золото! Клянусь Мадонною, я вб’ю його! Хлопчисько дорого заплатить за свою витівку… Він заплатить за неї головою.

Але тут втрутився боцман.

— Педро, — мовив він, — бранець твій, і ти можеш робити з ним, що захочеш. Та чи варт поганити руки? Для нього досить конопляного нашийника.

Педро хвилину стояв, роздумуючи, потім сказав:

— Ти маєш рацію. Я повішу його на реї. Альфонсо, давай вірьовку!

Спритно, немов мавпа, Альфонсо мерщій забрався на нижню рею грот-щогли й перекинув через неї вірьовку. Спустившись униз, він схопив Федю за руку і потяг до щогли.

— Зачекай, Альфонсо, я сам із ним поквитаюсь! — крикнув Педро і накинув хлопчикові на шию петлю.

Розділ п’ятий

Несподіваний порятунок

Саме в цей час відчинилися двері кормової каюти і на її порозі з’явився високий худорлявий чоловік з орлиним носом і суворими очима. На його брунатному, обвіяному морськими вітрами обличчі з невеликою чорною борідкою, застиг вираз незламної волі.

Одягнутий він був у зелений оксамитовий камзол, обшитий світло-рожевим фламандським мереживом. На грудях виблискував великий діамант, що висів на важкому золотому ланцюжку. За синім шовковим шарфом стирчали два кинджали з рукоятками із слонової кістки і величезний пістоль.

— Що за ревище, сто чортів вам у пельку! — вигукнув високий. — Спати не даєте.

— Тихіше, тихіше, сам Кривий Дієго прийшов, — пронеслося поміж матросів.

На палубі запанувала тиша. Педро навіть випустив із рук вірьовку.