Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 84

Під спиною Вебстер відчув щось тверде. Вивернувшись, він лівою рукою витяг з-під себе ломик і щосили вдарив ним кілька разів Х’юза по голові. Тіло генерала обм’якло, пальці його ще деякий час безсило стискали горло Вебстера, потім відпустили.

Спираючись на контейнер, Вебстер підвівся. Від виснаження підкошувались ноги, шалено калатало серце. “Він мало не вбив мене!.. Що це? Манія? Чи, може, він хотів мене з’їсти, щоб пожити ще трохи?”

Генерал глухо й уривчасто простогнав. Вебстер з інстинктивним жахом відсахнувся від нього. Він відчув, як, викликані безсилим відчаєм, по щоках покотилися сльози. “Господи, неначе звірі! Навіть гірше за звірів… Що ж, тепер мені його їсти?”

Генерал ще кілька разів глухо простогнав і затих.

Зробивши зусилля, Вебстер нагнувся, намацав на підлозі ломик (він був у чомусь теплому й липкому) і, похитуючись, рушив до виходу. Ні, він більше не може так… Нехай уже краще одразу…

Від дверей пахло горілим металом. Вебстер просунув вістря ломика в щілину, наліг на нього всім тілом — і двері з протяжним скреготом прочинилися. Знадвору ринуло незвичайне зелено-синє світло. На якусь мить Вебстера охопив жах перед простором: тут, за дверима, в темряві, було більш звично й безпечніше. Він зробив уже крок назад, потім опанував себе і вийшов з підземелля.

Вебстер не одразу зрозумів, що надворі стояла ніч: так ясно було навколо. Спробував пригадати, де що містилося, але всюди лежали тільки химерні нагромадження оплавлених уламків каміння, заліза, бетону. Все це випромінювало рівне, без тіней, світло. Здавалося, що навкруги розкидано уламки потрощеного снарядами Місяця…

Вебстер оглянув себе: вимащені в щось темне худі руки, пом’ятий і подертий у кількох місцях піджак, штани вкриті якимись плямами, — усе це мало дивний, дуже дивний вигляд… Він напружив думку, намагаючись зрозуміти, в чому справа. Так, від нього теж не падала тінь “Неначе привид…” Усе світилося м’яким світлом, навіть стіна, до якої він прихилився.

Зробивши кілька непевних кроків по уламках, Вебстер мало не впав, спіткнувшись об гострий камінь. Що робити? Куди йти? Він безпорадно озирнувся. Десь угорі, немов у тумані, блимали поодинокі зорі… Його охопив відчай. Куди йти? Як вибратися з цього світного радіоактивного кошмару? Може, закричати? Він набрав повні легені повітря:

— Рятуйте! Лю-ю-ди!

Крик був слабкий і хриплий. Від напруження Вебстер закашлявся. Мовчазна ніч з холодною байдужістю слухала його.

Він відчув, що йому нестримно хочеться заридати. Безсилий жаль до себе тугим клубком підступив до горла. Вебстер зробив ще кілька кроків, спіткнувся, сів на землю, яка так незвично світилася, і заплакав.