Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 64

**

*

— Скажіть, Рендольф, тільки відверто, ви хотіли б війни?

Машина мчала безлюдним шосе, підминаючи під себе сіру смугу бетону. Обабіч дороги пропливали жовто-зелені пейзажі каліфорнійської осені: скошені поля кукурудзи, спустілі виноградники, поодинокі сосни на піщаних горбах, пальмові гаї. Подекуди було видно будиночки фермерів.

Гори синіли далеко позаду. У відкриті віконця машини било свіже прохолодне повітря. Нежарке сонце висіло над дорогою.

Вони розмовляли про різні дрібниці, коли раптом Вебстер без будь-якого зв’язку з попереднім поставив це питання.

— Відверто? — Х’юз був трохи спантеличений. — Гм… бачите, колись казали: поганий той військовий, який не мріє про битви… Так. Але це казали в ті наївні часи, коли найжахливішим видом зброї були гармати, що стріляли ядрами. Тепер не той час… Якщо сказати відверто, то я не від того, щоб спробувати оцю війну, до якої ми з вами готуємося: війну в космосі, фантастичну, велетенську битву ракет і снарядів, війну баз на супутниках і астероїдах. Це був би непоганий варіант. Земля вже тісна для сучасної війни, але там, у просторі, ще можна помірятися силами…

— Але ж ви, звичайно, розумієте, що такий варіант нереальний. Війна неминуче звалиться на Землю, навіть якщо її почати в космосі… І чи маємо ми право?..

Х’юз помовчав, потім заговорив роздратовано:

— Дивні питання ви ставите, Герман! Чорт візьми, ви стаєте слиньком! Ви, хто стільки зробив для нашої сили й могутності…

Якийсь час вони їхали мовчки. Вебстер бездумно дивився на дорогу. Мимо пролітали високі пальми. Генерал закурив і втупив погляд у спину водія.

— Коли кажуть про нашу силу, про нашу ядерну могутність, — знову почав Вебстер, — я не можу позбутись думки, що всього цього могло й не бути…

Х’юз швидко повернувся до нього, сидіння заскрипіло під його важким тілом.

— Так, так, — продовжував Вебстер. — Адже відкриття, якому ми зобов’язані існуванням ядерної бомби, — це величезна випадковість в історії науки. Ви, звичайно, знаєте історію відкриття радіоактивності? Анрі Беккерель, вчений не стільки за покликанням, скільки за сімейною традицією, під враженням щойно відкритих ікс-променів і світіння в розрядних трубках хотів знайти щось подібне в світних мінералах. Мабуть, він і сам гаразд не знав, чого шукав, а такі досліди, повірте мені, майже завжди приречені. Це надзвичайна випадковість, що з величезної колекції фосфоруючих мінералів, зібраних його батьком, він вибрав саме солі урану; ймовірність такого вибору становила не більше ніж одну соту. Ще більшою випадковістю було те, що в кишеню, де лежав пакетик із солями урану, він поклав закриту фотоплівку… Коли б не такий дивний збіг, ми могли б не знати про радіоактивний розпад ще років із сорок-п’ятдесят. А всі подальші відкриття були продовженням цієї випадковості. Фізик Резерфорд — не рівня Беккерелю! — зовсім випадково виявив, що атоми складаються з електронних оболонок, порожнечі і ядра. Ган і Штрассман не менш випадково відкрили поділ ядер атомів урану і довго не могли зрозуміти, що ж це таке? Так виникла атомна бомба… Але ж усе це було відкрито передчасно. Ні загальний рівень науки, ні технічний рівень, ба навіть самі люди ще не були готові до приборкання й використання цієї нової гігантської сили. І вийшло так, що людство скористалося примітивною, грубою, варварською формою цієї сили — атомним вибухом… Але ж усього цього могло й не бути. Історія розвивалася б так само, з усіма її революціями, війнами, переворотами, комуністичним табором. Що сталося б тоді?..