Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 51

Голуб спробував уявити собі: маленькі, мізерні частинки миттю врізаються в щільний моноліт з нейтронів… Ні, не те. “Погано, що ні з ким порадитись. Олекса Йосипович? Він тепер кандидат наук, але… Звичайно, в нього золоті руки, він чудово знає мезонатор, та й тільки. Тепер сюди б Миколу Самойлова з його фонтаном думок. — Голуб посміхнувся. — У того є ідеї на всі випадки життя… Одначе Самойлов страшенно заклопотаний заводськими справами”.

Іван Гаврилович скривився і на секунду заплющив очі, які сльозилися від напруження: йому здалося, що промінчик мезонів затанцював над плівкою нейтриду…

Проте, коли він розплющив очі, промінчик знову ненормально розпливався над самою поверхнею нейтриду. Тепер він став схожий на струминку води, яка б’є в стіну. “Що таке? Мезони розпливаються по нейтриду?”

— Олексо Йосиповичу, ти що, змінюєш режим? — вигукнув Голуб.

— Ні, — відповів Сердюк. — А що таке?

— Поглянь-но!

Сердюк підійшов і, схилившись, подивився в розтруб. Потім повернув смагляве обличчя до Івана Гавриловича. Очі його блищали.

— Такого ми ще ніколи не спостерігали, Іване Гавриловичу, щоб промінь розпливався…

Коли через годину з мезонатора витягли пластинку нейтриду, на ній нічого не виявили. Лише точка, в яку впирався пучок мезонів, нагрілася до кількох тисяч градусів. Це вже було дещо. І воно сповнило Івана Гавриловича новими сподіваннями.

ІЗ ЩОДЕННИКА МИКОЛИ САМОЙЛОВА

“8 жовтня. Ні́коли! Це слово тепер визначає все моє буття. Ніколи голитися вранці. Ніколи витрачати гроші, яких я зараз одержую чимало. Ніколи читати газети й наукову періодику. Ніколи, ніколи, ніколи! Щоранку прокидаєшся з відчуттям, що день скоро скінчиться і ти нічого не встигнеш зробити.

Просто дивно, що сьогодні у мене вільний вечір, трохи навіть ніяково. От я й використовую його на те, щоб відразу записати в щоденник усе, що сталося за ці кілька місяців моєї роботи на заводі.

Завод ми пустили наприкінці травня. Було приємно дивитися на рівні ряди мезонаторів-верстатів. Вони до дрібниць повторювали один одного: ребристі труби прискорювачів частинок, невеликі чорні коробки мезонних камер, перископічні розтруби, світло-зелені столи пультів, — усе було чисте й новісіньке. Два величезні цехи під скляними дахами, десятки мезонаторів, кожен з яких міг давати десятки кілограмів нейтриду за зміну… Тоді мені здавалося, що найважче вже пройдено: тепер вироблятимемо деталі з нейтриду — і все.

І ми почали виробляти. Оператори заливали ртуть у форми, ставили їх у камери, у вакуум, під голубі пучки мезонів.

Ртуть повільно осідала, перетворювалась у дуже тонку і на диво важку конструкцію. А потім… кожні дев’ять деталей з десяти доводилося бракувати! Далебі, не було і не буде матеріалу, який давав би стільки браку, як нейтрид! Плівки й пластини виходять нерівні. У них невідомо чому утворюються дірки, якісь вигини… І все це неможливо ні підточити, ні переплавити, ні відрізати, адже нейтриду не бере навіть нейтридовий різець.

Єдине, що ми можемо робити з нейтридом — це “зварювати” його мезонним променем. Стики пластин заливаємо ртуттю, і потім мезони осаджують її в нейтридний шов. Так збираємо конструкції з нейтриду, так ми робили нейтрид-мезонатори…