Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 47

Та й чому він втокмачив собі в голову, що з мезонами нічого не вийде? Мезони — частинки, які створили нейтрид… Очевидно, саме з них і слід починати, бо мезони — це ядерні сили, це своєрідні “електрони ядра”. Так, так! Ще не розумом, лише інтуїцією дослідника Іван Гаврилович відчув правильний шлях. Він непомітно для себе прискорив кроки і, підкоряючись радісному внутрішньому ритму, майже побіг униз порожньою лункою вулицею.

“Адже для цих дослідів є все: мезонатор, плівки нейтриду… Що ж повинно вийти? Отже, маємо конкретні умови: нейтрид — швидкі мінус-мезони. Ану…” Іван Гаврилович зупинився під ліхтарем, витяг з кишені блокнот, олівець, почав прикидати схему досліду.

…”Куди це мене занесло?” Іван Гаврилович закрив блокнот і розгублено оглянувся. Місяць великим багряним кружалом висів на заході над самісіньким обрієм. Небо було чорне, але зорі вже потьмяніли, провіщаючи світанок. Вулиця закінчувалася; попереду, метрів за п’ятдесят, у темній воді гойдалися довгі вогняні смуги від ліхтарів. “Ріка? Ого! Прогулявся через усе місто…”

На протилежному березі світилися заводські вогні. Під ногами шелестіла мокра від роси трава. Голуб відчув, що ноги в нього гудуть від утоми, присів на траву, закурив. Далеко-далеко внизу коротко заревів буксирний пароплавчик; щось хлюпало на ріці. По-ранковому свіже й міцне, немов газована вода, повітря сповнювало груди бадьорістю. Іван Гаврилович презирливо глянув на недокурок цигарки (отруювати себе такою поганню!) і жбурнув його. Потім підвівся, підійшов до води, спробував її руками — тепла, на диво тепла для вересня! Постояв хвилину й рішуче почав роздягатися.

Голуб уважно оглянув себе в сірому ранковому світлі. Нічого, він ще міцний на свої п’ятдесят два роки! Напружив м’язи рук — є ще сила! Ще працювати й працювати… Нічого, що доводиться починати на голому місці, — для того ж він і дослідник!

Вода ласкаво збадьорила тіло. Іван Гаврилович зробив кілька кроків по твердому піщаному дну, відштовхнувся і, намагаючись не бовтати руками, поплив наввимашки впоперек течії…

**

*

Коли Якіна питали, де він тепер працює, він відповідав коротко: “У звіринці”.

Високовольтна лабораторія і справді була схожа на звіринець: з усіх боків клітки, тільки замість хижаків у них були ув’язнені блискавки. Блискавки ховалися в красивих мідних кулях розрядників, у високовольтних конденсаторах; вони стримано стугоніли в трансформаторах, невидимо збиралися на фігурних гірляндах фарфорових ізоляторів, у дротах, — і тільки й чекали, щоб розрядитися на що-небудь або на кого-небудь.

Зараз Якій працював над вивченням електричного пробою пластинок нейтриду. Так, тепер майже весь Ядерний інститут досліджував нейтрид…

Яків із зусиллям поклав на металевий циліндр тонкий чорний лист. “От чортяка, кілограмів двадцять, мабуть, не менше…” Встановив на лист нейтриду мідну гирку верхнього електрода, з’єднав проводи і вийшов з клітки. Грюкнули залізні двері, спалахнула над ними червона неонова лампочка.

Яків став повільно повертати ручку трансформатора. Стрілка кіловольтметра неквапливо поповзла по шкалі: десять кіловольт, п’ятнадцять, двадцять п’ять… За сірою захисною сіткою від гирьоподібного електрода з ледь чутним шипінням почало розходитись жовтогаряче сяйво — світилось іонізоване високою напругою повітря. Сорок кіловольтів, п’ятдесят, сімдесят… Чорну плівку нейтриду оповили жовті й голубі нитки. Вони тяглися, загинаючись за пластинку, до нікельованого циліндра, тремтіли, звивалися й шипіли, мов живі. У повітрі відчувався різкий запах озону.