Читать «Таємнича Африка» онлайн - страница 38

Гепард не боявся мене, і я вирішив, що його вже було приручено і він утік від свого господаря. Щоб упевнитися в цьому, я поманив гепарда свистом. І справді — нерішуче ступивши кілька кроків, гепард сів на задні лапи і подивився на мене, ніби хотів сказати: «Я до твоїх послуг, наказуй мені!»

Завжди відчуваєш радість, коли в такій самотині несподівано знаходиш товариша, навіть якщо це тварина. Гепард, певно, відчув у мені справжнього друга тварин, бо спокійно поставився до того, що я підійшов і почухав його за вухом. Незабаром ми стали найкращими друзями. Я знав, що в деяких районах Африки гепарда використовують як мисливського собаку і що він дуже добрий помічник на полюванні.

Коли я почув кроки Яро, то навіть пошкодував, що він уже повернувся. Тим часом настав вечір — той напівсутінок, який важко описати і який можна побачити тільки на західному узбережжі Африки.

— Батурі, Яро прийшов, — почув я голос свого провідника.

Не встиг він зайти до печери, як побачив два блискучих ока, що загрозливо дивилися на нього. Інстинктивно, як людина, що завжди готова до несподіванок, він схопився за свій страшний ніж, щоб кинутися назустріч ворогові. Певно, до цього самого приготувався і мій новий друг — гепард.

— Стій, Яро! — в останню мить вигукнув я. — Цей звір приручений! Це гепард, він сам підійшов до мене,

— Ну, тоді Яро зараз приготує смачну печеню з гадюк, — посміхнувшись, відповів негр. — Смажені змії — найулюбленіша їжа гепардів.

Мені було відомо, що гепард — один з кращих мисливців на змій.

Невдовзі приємний запах печені залоскотав у носі. Скоро вечеря була готова. Яро не чекав, коли я візьмуся за печеню, а відразу почав їсти, щоб додати мені мужності. Трохи повагавшись, підсів і я. На смак змії нагадували жирних в'юнів. Яро ніяк не міг наїстися. В гепарда теж, здається, розгорівся апетит. Він нерухомо сидів поряд зі міною і пожирав печеню очима. Оскільки ж Яро подбав про те, щоб у нас надовго було їжі, то гепард теж одержав свою пайку.

Мене чекала ще одна несподіванка.

— Батурі, — мовив Яро, засовуючи руку в кишеню свого бурнуса і витягаючи звідти цілу купу яєць цесарки. — Якщо вони тобі смачніші за смажених змій, то на їж. У Яро живіт уже повен.

Шкода тільки, що він не сказав цього з самого початку.

Цілу ніч наш новий супутник спокійно лежав біля моєї постелі. З заходом сонця місцевість ожила. Навколо з завиванням і сміхом, схожим на дитячий плач, блукали цілі зграї гієн та шакалів. Деякі наважились підійти до самої нашої печери. Гепард нашорошив вуха. Для мене це був давно знайомий нічний концерт; під цю музику я й заснув…

Наступного дня на нас наткнувся французький поліцейський патруль (це була територія французької Екваторіальної Африки) і показав нам шлях на Абеше. Там я найняв ще кількох негрів і, поповнивши запаси харчів, рушив далі, в Кано, тисячолітнє місто ярмарків і казок біля південної межі Сахари. Звідти ми завернули на захід до Манделе. На мою радість, люди й коні були в доброму стані. Я їхав на чудесному арабському скакуні, який легко долав за день по сто двадцять і більше кілометрів. В Манделе ми знову поповнили запаси і подалися до Гамзи. Дорога була добра, і їхали ми швидко. Ландшафт був одноманітний, тільки поодинокі дерева вздовж рівчаків, де колись протікали струмки, звеселяли око. Грунт зверху зовсім висох, але, викопавши яму метрів зо два завглибшки, можна було добратися до води. Майже через кожні сорок кілометрів ми ставали на спочинок, щоб напоїти спраглих коней.