Читать «Кінець Великого Юліуса» онлайн - страница 2
Татьяна Григорьевна Сытина
— Зрозуміло… — сказав Смирнов.
Відчинились двері, на порозі кабінету з'явився працівник відділу капітан Захаров. Він хотів щось сказати, але Смирнов спинив його запитанням:
— Терміново?
— Терпить, товаришу полковник! — сказав Захаров, ступив крок назад і обережно причинив за собою двері.
— Так, ви кинулись до дівчини, а невідомий тим часом зник у руїнах…
— Так! — промурмотів Окунєв і підозріло глянув на полковника. — Скажіть, а ви слухатимете мене далі? На цьому місці обидва товариші перебивали мене і посилали далі…
— Я вас вислухаю до кінця. Отже, невідомий зник.
— Так, я сплохував. Дівчину відвезли в хірургічний госпіталь.
— Вона щось розповіла?
— Два тижні свідомість не поверталась до неї, а на третій ми виїхали з Мюнстенберга. Єдине, що я знаю про неї, — ім'я і вік. Її звуть Маша Дорохова, і в той час їй було сімнадцять років.
— Ну що ж, ви багато знаєте! — сказав полковник. — Далі, Борисе Володимировичу. Тільки ви не хвилюйтесь, ви спокійніше…
— Спокійніше я про це не можу. Далі… Сьогодні, через десять років, я зробив другу непростиму помилку. Я впізнав його там!
Окунєв ткнув капелюхом в сторону звуків, які долітали з вікна.
— На стадіоні? Борисе Володимировичу, ви могли помилитися! Минуло десять років!
— Товаришу полковник, не треба мені цього говорити. Я скромна людина, але я чесно прожив своє життя. Те, що я не зумів затримати негідника, — єдина темна пляма на моїй совісті. Ви можете не повірити, але коли я хворію, я завжди бачу все спочатку — вулицю, дівчину і її обличчя, потім у госпіталі. Ручаюсь, я бачив його на стадіоні сьогодні. Я впізнав його в ту хвилину, коли він підійшов до свого місця в шістнадцятому ряду на північній трибуні.
— Борисе Володимировичу! — перервав Смирнов. — У мене до вас прохання. Постарайтеся зараз точно відновити кожну дрібницю вашої зустрічі. Розкажіть, що він зробив і як ви поводились…