Читать «Відважні» онлайн - страница 9

Це був чоловік років тридцяти. Кремезний, неголений, у старих, чорних, обшарпаних унизу штанах і коричневому піджаці, з-під якого виглядала руда від бруду сорочка, він рухався повільно, покірно крокуючи за переднім конвойним.

І раптом в ту мить, коли один із конвойних зупинився, щоб запалити цигарку, арештований рвонувся, підбіг до найближчих, сусідніх з будинком Микити Кузьмича, воріт і зник за ними. Конвойні відкрили вогонь з автоматів, але кулі, мабуть, пролетіли мимо…Борзова неначе підхльоснули. Він забув про своє високе становище і прожогом кинувся услід за конвойними.

Разом з іншими хлопчиками, які вискочили із сусідніх будинків, Микола підбіг до воріт. Але там уже нікого не було. Лише десь на задвірках віддалялися постріли.

Минуло чверть години. Всі почали розходитись, і Миколка залишився сам біля воріт. Тоді він вирішив перелізти через паркан раніше, ніж дядько Микита повернеться додому, і зачекати його у дворі.

Він перестрибнув через невисокий тин сусіднього двора, пробіг городами і незабаром опинився біля високого глухого паркана. По гостроверхому даху можна було впізнати за парканом будинок Борзова.

Миколка оглянувся і зник у заростях високої кропиви. Тут він побачив щілину внизу паркана і спробував пролізти. Але щілина виявилась надто вузькою. Крім того, хтось насипав біля неї битого скла. Миколка вирішив шукати кращого місця, але де б він не примірявся перелізти, скрізь нагорі погойдувався дріт, натягнутий у три ряди. Миколка обійшов кругом і, спантеличений, повернувся назад. В одному місці — там, де між парканом і сараєм залишалася вузька смужка, — дроту не було. Дивна річ. Саме там, де найлегше можна перелізти, паркан стояв незахищений. Миколка видерся на сарай, перекинув ногу через паркан і в ту ж мить злякано відсмикнув її назад.

З двору, прямо з будки на паркан плигнув здоровенний чорний пес. Коли б Миколка забарився хоч трохи, він укусив би його за ногу.

Пес оскаженіло гавкав.

— Мовчи! — крикнув Миколка. — Мовчи, тобі кажуть!

Він помітив, що цепу, на якому прив'язаний собака, вистачало тільки на цю ділянку паркана. Якщо ж перелізти трохи правіше чи лівіше, то пес уже не страшний. Але там, де його немає, натягнуто дріт. Що ж робити? Ні, треба повернутися назад до щілини і спробувати її розширити. Якщо пощастить відломити шматок штахетини, то він якось зможе проповзти у двір.

Миколка стрибнув із сарая, і його ноги раптом наштовхнулися на щось м'яке. У кропиві хтось скрикнув від болю. На землі лежав той самий арештований, який тікав від конвою; обличчя його було вимазане кров'ю і брудом, волосся сплуталось. Потираючи забиту ногу, він злякано дивився на Миколку.

— Не бійтеся, — сказав хлопчик, — я вас не видам.

— А ти хто такий?

— Миколка!..

— Вони вже пішли? — запитав утікач, все ще потираючи ногу.

— Пішли.

— Але вони неодмінно повернуться. І з собакою… А чий це будинок за парканом?

— Банщика, — відповів Миколка.

Утікач посміхнувся:

— Он як!.. Заховатися б у нього в дворі. Там напевне вже не шукатимуть.

— Повзіть за мною, — тихо сказав Миколка, — я бачив тут поблизу щілину…