Читать «Відважні» онлайн - страница 4

«Бережи матір, — сказав батько, коли, вже одягнутий у нову військову форму, останній раз обняв і поцілував його в щоку. — Бережи її. Ти ж тепер один в домі чоловік».

Батько сказав це з усмішкою, але Миколка бачив, що в його очах щось здригнулося. Мати довго цілувала батька і щось тихо говорила, а батько гладив її волосся своєю великою долонею.

«То пам'ятай, — якось дуже серйозно сказав батько, — це дуже важко… Треба бути розсудливою… держи себе в руках… — На порозі він обернувся: — Може, все-таки виїдеш?»

«Ні, ні, — швидко відповіла мати, — я залишуся…»

Тоді батько повернувся і знову попрощався з нею і з Миколкою. В його рухах було щось таке поривчасте, таке розпачливе, що Миколка не стримався і заридав.

На батька чекала машина. Вона повезла його надовго…

За тиждень прийшли німці. І відтоді почалося нове, незвичне життя. Голубів наказали знищити. І якби Миколка не підкорився, німці розстріляли б усіх, хто живе в домі. Як розривалося його серце, коли голуби теплими грудочками падали на ґанок! Поліцай одривав їм голови.

Тепер мати стала ще суворішою, не дозволяла йому виходити з двору, боялася, щоб з ним чогось не сталося…

В сусідньому будинку оселився німецький офіцер. Він ходив у сірому мундирі з безліччю нашивок і в кашкеті з чорним блискучим козирком. У офіцера було повне веселе обличчя, і, одягаючись вранці, він любив наспівувати пісеньку. Особливо дивно було слухати, як він співав по-німецьки «Катюшу».

Одного разу офіцер у розстебнутій сорочці, з-під якої виднілися волосаті груди, висунувся з вікна, помітив Миколку, котрий, сидячи на паркані, намагався зняти з дерева перелякане руде кошеня, і поманив сердитим рухом руки:

— Юнге!.. Юнге!..

Миколка злякано стрибнув на землю, пішов було до ґанку, але зміркував — не можна не послухатися німецького офіцера — і несміливо підійшов до вікна. Офіцер, прижмурившись, подивився на нього, добродушно похитав головою: «Не треба пустувати», а потім раптом недбало кинув йому велику плитку шоколаду. Миколка спробував відмовитись, але офіцер нахмурився і зачинив вікно.

Миколка прожогом кинувся додому і з хвилюванням почав чекати повернення матері. Вона пішла до міської управи влаштовуватися на роботу…

Хлопчик поглядав на плитку, яка блищала на комоді срібною обгорткою. Ні, не міг же він відмовитися! І так офіцер розсердився…

Адже він, Миколка, відповідає за сім'ю, він повинен бути обережним і обачливим.

А потім сталося те, чого Миколка ніяк не міг зрозуміти. Офіцер почав досить часто заходити до них. Він був веселий і завжди частував Миколку солодощами. Перед тим, як офіцер мав прийти, мати казала Миколці, щоб він сидів у кімнаті і нікуди не виходив. Офіцера звали Карл Вернер. Він трохи вмів говорити по-російськи.

Його мова являла собою чудернацьку суміш німецьких і російських слів. Російські слова він перекручував на свій лад — замість «робити» казав «робитен», курча називав «курки».

Коли Вернер прийшов до них уперше, несучи під пахвою великий згорток з пригощанням, Миколка з цікавістю розглядав його з-за спини матері, яка ніяково і привітно запрошувала гостя зняти шинель і сідати до столу.