Читать «На дикому Заході» онлайн - страница 96
Фридрих Герштекер
— У потоці? — перепитав прибулець. — Я їх лишив не в потоці, а край поля.
— Отуди к чорту! Чого ж ви їх не пригнали на давнє місце?
— Я тут уперше.
— Ну, то давайте швидше заженемо їх, — сердито сказав Еткінс. — Я не дуже хочу, щоб узавтра вранці там хтось побачив кінські сліди. Той напівіндіянин і досі вештається десь поблизу. Проведіть чужинця до задньої хвіртки, Вестоне. Я на хвилинку загляну до хати й зараз же вийду.
Еткінс зайшов до кімнати й причинив за собою двері.
— Даруйте, панове, — мовив він до регуляторів. — Там приїхав якийсь чужинець, дуже дивний чоловік, хоче неодмінно сам поставити коня до стайні. Зараз він зайде. Надворі вже почалася буря. Таке реве, що аж страшно.
— А куди ви хочете йти, Еткінсе? — спитав Картіс.
— Та треба навідатись до дружини. Жінки бояться лишатися самі в таку негоду. Я зразу ж повернуся.
Він хутко вискочив надвір і хряснув дверима.
Кілька секунд регулятори сиділи непорушно. Потім Кук схопився й прошепотів:
— Я вже не можу дочекатися, Картісе. Та ще й така ніч! Блискавки смалять, аж сіркою смердить. Наші в очереті змокнуть до рубця.
— Нічого не вдієш, — сказав Картіс і озирнувся по кімнаті. — Он там лежать дві рушниці, а над дверима ще одна. Оце то передбачливість! Найкраще буде, як ми їх роз-ладуємо. — Він став на стілець і зняв спершу одну, а потім і другу рушницю. — Справді, обидві наладовані. Що, здмухнемо йому порох з поличок? Нового посипати він навряд чи встигне. Є ще яка зброя?
— Наче не видно. Хіба що десь схована…
— А гляньте лишень у ліжку. Унизу там нічого немає?
— Ні, немає. Але стривайте! Два пістолі. Непогано! Якраз напохваті, коли треба. Ну, чекай, Еткінсе, тобі й тут не поталанить. Ось так — пістолі тепер теж не страшні.
— Ви нічого не чуєте? — спитав Картіс, прислухаючись.
— Ні. Хіба в таку бурю щось почуєш! Мені справді шкода бідного Стівенсона. А його хлопець! Що вони подумають про Арканзас!
— Канадець також в очереті? Чи в лісі? — спитав Картіс.
— Він з тими, що нападатимуть. Путящий чоловік! Слухайте, наче хтось свиснув?
— Я нічого не чув. О, а це вже справді посвист! Ну, почалося!
— Ходіть швидше! — прошепотів Еткінс прибульцеві й Вестонові, що чекали біля огорожі. — Але ж Джоне казав мені, що ви прибудете через вісім днів!
— Почекайте з своєю балаканиною, поки ми будемо в сухому, — буркнув старий.
— То де саме стоять коні?
— Десь там угорі на завороті. З ними мій хлопець.
Він заклав пальця до рота й тихо, але пронизливо свиснув.
— Що ви робите? — злякався Еткінс.
— Чуєте? Він відповідає.
— Коли будете повертатися, то заїдете кроків за сто нижче в потік. Он там, бачите?
— Що я можу бачити в таку негоду? Руки перед очима не видно, хіба що як блискає. А он і хлопець з кіньми. Неде, їдь сюди. Ти ще живий?
— Живий, тату, — прошепотів юнак. — Але ж і погода. Аж моторошно.
— То все дурниці. Скоро висохнемо. Ходи за нами. Коні стояли спокійно?
— Та стояли, тільки вороний лякався блискавок.
— Воно й не дивно, яка худоба не наполохається такої громовиці! Що це ви робите? Валяєте огорожу?