Читать «На дикому Заході» онлайн - страница 66

Кінь нашорошив вуха, і з гущавини раптом вийшов індіянин.

— Добрий день, містере Раусоне, — тихо сказав він.

— Асовауме! — вигукнув проповідник і пополотнів. — Де ви були так довго? Нам вас дуже бракувало в селищі.

— Блідолиций чоловік теж був далеко, — відповів індіянин, пильно дивлячись на Раусона. — Асоваум вертається до могили своєї дружини.

— Ви ще не знайшли вбивцю?

— Ні, — відповів індіянин майже нечутно. — Ще ні. Великий Дух не дозволив священному птахові прошепотіти мені на вухо ім'я злочинця. Тому Асоваум розмовляв з духом свого народу в місці, яке ще не споганила нога білої людини. Тепер він чекає голосу свого Маніту.

— Хай він буде ласкавий до вас, — сказав проповідник, зовсім забувши про свою колишню відразу до індіянинового ідоловірства.

Той пішов далі стежкою. Раусон скочив у сідло, підострожив коня і щодуху помчав лісом, аж його довге волосся маяло на вітрі.

ВІЛСОН ВІДКРИВАЄ СВОЮ ТАЄМНИЦЮ. ВРОДЛИВА ВИХОВАНКА. ВІДСТУП

Невдовзі по тому, як Робертс поїхав від Гарпера, Браун і собі налаштувався й вирушив до Боувіта, де другого ранку мали зібратися регулятори. Кук трохи провів його, а потім звернув ліворуч, щоб переночувати дома, а вже вдосвіта приїхати на збори. Баренс лишився в Гарпера, який присягався всіма святими, що то вже останній день він сидить, як проклятий, у хаті. Вони домовились, що другого дня поїдуть разом до Баренса додому, і Гарпер поживе тиждень у нього. А що для хворого, змученого лихоманкою, було важко зразу подолати такий шлях, то вони хотіли першу ніч переночувати у Робертса, який уже давно запрошував їх до себе.

Браун за півтори години був уже біля маленької Вілсонової ферми. Той саме сідлав свого коня.

— Агов, Вілсоне! Куди лаштуєтесь їхати? Теж на збори регуляторів? — привітно гукнув йому Браун.

— Атож, — відповів юнак, але чомусь почервонів і аж надто поспішно застебнув попругу. — Тільки спершу думав до Еткінса…

— Ну, то й я поїду до Еткінса. Я однаково маю до нього доручення від Робертса.

Вілсон щось заперечив, але Браун не звернув на те уваги чи, може, не дочув, бо рушив далі й гукнув, щоб той доганяв його. За якусь хвилину Вілсон був уже поряд з ним. Він спитав:

— То ви маєте доручення від Робертса? Мабуть, для Раусона? Він, кажуть, хоче купити Еткінсову ферму… якщо той виїде.

— А хіба він ще не надумав остаточно?

— А хтозна. Той старий завжди такий сердитий і мовчазний, як могила. Мені він то вже певне нічого не скаже.

— А чому вам не так, як усім іншим? — спитав Браун.

— Я вам усе розповім, Брауне. Може, ви мені щось порадите. Еткінс має вихованку — дівчину-сироту. Я не буду розказувати, яка вона гарна, щоб ви не сміялися з мене. Я вже рік, як кохаю ту дівчину, відколи вона з Еткінсами приїхала на Фурш-ля-Фев. Але батько не хоче її за мене віддавати. Щоправда, він тільки її опікун. Однак добре її виховав. А тепер він хоче накинути їй чоловіка, якого вона не любить і за якого нізащо не хоче йти.

— То погане діло, — сказав Браун. — Скільки їй років?

— Ох, на жаль, тільки сімнадцять, — зітхнув Вілсон. — Якби їй двадцять один, то нам би не треба було питати старого.