Читать «На дикому Заході» онлайн - страница 120

— А що б це допомогло, — відповів Браун. — Я надто пізно приїхав і не мав права жалітися.

— І той мерзотник мало вас не…

— Його вже покарано, — перебив Робертса Браун. — А тепер скажіть, чи ви довіряєте мені щастя своєї дочки?

— Чого ж ви мене питаєте? — здивувався Робертс. — Ви так говорите, наче це я маю заміж виходити. Питайте дівчини.

— Ну, тату, — мовила Маріон.

— А! — засміявся той, удаючи здивованого. — То он які справи.

— А як мати? — спитав Браун.

— Беріть її, — сказала місіс Робертс. — Вона, видко, теж вас любить.

— Ви ніколи не пожалкуєте, що довірили мені свою єдину доньку, — запевнив Браун.

— Он іще хтось їде! — вигукнув Баренс. За хвилину коло ферми спинилися Стівенсон, Кук і Картіс.

Стівенсон сердечно привітався з жінками, що ще в Теннессі були його друзями й сусідами. Місіс Робертс почала йому докоряти, що він і досі не привів до них своєї дружини й дочок.

— Ми ж можемо завтра до них навідатись, — запропонував Робертс.

— Не обов'язково завтра! — сказав Стівенсон. — Ми залишаємось..

— Як? Тут залишаєтесь? — швидко спитав Робертс.

— Я купую в Еткінса ферму, — пояснив теннессієць. — Ваша місцевість мені сподобалася. Бідолаха хоче виїжджати звідси, тож я з ним і сторгувався.

— Ви ж зовсім не роздивилися ще його садиби, бо того вечора…

— І не треба, — засміявся Стівенсон. — Коли вона така, як розповіли мені Картіс та Кук, то мені далі їхати нічого. І сусіди мені подобаються. До того ж і конокрадів ми начебто викорчували. Отже, ваша округа зовсім не така погана, як про неї йшла слава.

— Сьогодні щасливий день! — вигукнув Робертс, радісно тиснучи йому обидві руки. — Діти, а де Елен? То лепська дівчина, хай нікуди не йде від нас.

— У хаті, — сказав Браун.

— Сама в хаті? Чого ж вона не йде сюди?

— Бо вона не сама, — відповів Браун. — Про це вже потурбувався містер Вілсон.

— Ну, тоді нічого, — мовив Робертс. — Коли вона не хоче йти до нас, то ми підемо до неї. Ви всі сьогодні мої гості. Отуди к бісу, а де ж ваш хлопець?

— Я його послав до своїх, щоб не хвилювалися, — відповів старий.

— Добре. Отже, ви завтра привезете свою родину сюди. Станете тут табором, а на тому тижні — чи як тільки наші молодята захочуть…

— Відгуляємо весілля, — перебив його Гарпер. — А потім, — вів далі він, скоса позираючи на Брауна, — один знайомий вам молодик кине тут свого дядька напризволяще, сяде на коня, для нього придбаного, і поїде в…

— Літл-Рок, дядечку. Щоб купити землю на Фурш-ля-Фев, де він віднині хоче оселитися з тим самим дядьком і своєю молодою дружиною.

— А губернатор не буде гніватись, що регулятори порушили його закони? — спитала Маріон.

— Хай гнівається, — спокійно відповів юнак. — Ми захищали свої права й винищили злочинців. Саме через його безсилля вони гадали, що можуть чинити злочин за злочином. Проте наша спілка регуляторів довела їм, якими могутніми можемо бути ми, прості фермери, якщо лихо змусить нас захищати свою безпеку. Тепер усе вже минулося. Ми залюбки поміняємо знову меч правосуддя на мирне селянське рало.