Читать «Сам в океані» онлайн - страница 9

Треба було подолати найважливішу перешкоду, перемогти отой вбивчий відчай. Таке завдання виходило за межі проблеми харчування. Та коли вода важливіша за їжу, то надія набагато важливіша за воду. Якщо спрага вбиває швидше, ніж голод, то відчай перемагає ще швидше. «Людино, пам'ятай, що ти — розум!» В першу чергу треба було починати з розуму.

Хто здебільшого стає жертвою корабельної аварії? Вчений чи моряк? Лікар чи рибалка? І ось я рішуче покинув уторовану стежку, лікар і фізіолог заговорили в мені. Необхідно, щоб моя гіпотеза перестала бути гіпотезою і дала якусь практичну допомогу. А для цього треба було перевірити її на людині — вирушити в плавання по морю.

За яким маршрутом слід подорожувати? Необхідно було винайти такий спосіб, який дозволив би залишатися на самоті в морі протягом тривалого часу: не менше місяця і не більше трьох. Слід було обрати шлях, яким сприятливі вітри та течії надійно донесли б човен до берега, шлях, на якому не зустрілося б жодне судно, де можна було б, нарешті, вразивши уяву людей, довести, що протриматися у відкритому морі, далеко від берегів, — цілком можлива річ.

Я взявся вивчати «анормальні» плавання, переважно плавання наодинці. Вивчення це яскраво переконало мене, що вразити уяву людей і довести мою теорію цілком можливо. Для цього досить перепливти Атлантичний океан. З усіх міркувань він найкраще підходив для цієї справи.

Якщо обрати шлях пасатів і повторити дві подорожі Христофора Колумба, другу й четверту — Іспанія, Канарські острови, острови Зеленого Мису, Антільські острови, — то можна досягти якогось берега місяців через два і не зустріти за цей час жодної спокуси. Таким чином, осторонь залишаться найбільш пожвавлені морські шляхи — один з них вже веде до Північної Америки й Антільських островів і пролягає північніше, другий — до Південної Америки і пролягає південніше. Разом з ними залишаться осторонь і Саргассове море та По-о-Нуар, де ми загинули б, не принісши ніякої користі.

Протягом усіх цих приготувань у Монако я жив напруженим, активним життям. Цілісінькими днями просиджував у бібліотеці і майже щодня виходив у море на одному з суден Океанографічного музею. Нарешті, я старанно вичавлював сік з найрізноманітніших риб, прагнучи досягти якнайкращих результатів щодо смаку і кількості рідини. Я переконався, що найкраще і найзручніше добувати сік з допомогою звичайного преса для фруктів.

Потроху я ознайомлювався з тими продуктами моря, якими мав харчуватися в недалекому майбутньому. І, треба сказати, результати сповнили мене вірою в успіх справи.

Установлені спершу строки відплиття весь час переносились надалі. Спочатку передбачалося, що екіпаж складатиметься з трьох чоловік: Ван Хемсбергена, нашого мецената і мене. Потім кількість ця збільшилася до п'яти, а згодом і до шести. Якщо спочатку мова йшла про звичайнісінький рятувальний човен, то тепер наш меценат наполягав на випробуванні якоїсь химерної споруди.

Я навмисне зупиняюсь на цій історії, бо вона відіграла неабияку роль у тому, що я став «самотнім мандрівним рицарем». Наш меценат вирішив використати для подорожі різновид полінезійського плота, так званий катамаран, що складався з двох вузьких човнів, з'єднаних палубою. Ця споруда дуже скидалася на водяний велосипед з тією тільки різницею, що педалі та кермо заміняло вітрило. Меценат хотів, щоб ми випробували цей катамаран в рейсі до Корсіки і назад. Зроблено його було цілком пристойно… для прогулянок уздовж пляжу, але тільки для таких прогулянок і аж ніяк не для подорожей. Чимало днів згаяли ми з Жаном Ван Хемсбергеном, споряджаючи це корито. Мабуть, тільки господь бог знає, як реготали місцеві жителі, дивлячись на нас!