Читать «Сам в океані» онлайн - страница 21

— Третя година, — повторив Джек.

Я згадав про свою дружину, що залишилась у Монако, про женевське радіо, про воду, від якої ми відмовилися, щоб узяти апаратуру. Уявив собі, як о 4-й годині дзвонитимуть дружині: «Ось уже цілу годину ми його шукаємо!..»

А що, коли Жан Ферре помилився? Що, коли це устаткування було зроблене спеціально для мене, як запевняли радіотехніки? Може, ми зуміємо встановити зв'язок із землею?

У мене знову зажевріла надія. Це плетиво проводів, з'єднання ламп уже не здавалося мертвим. Воно повинно ожити! Не могли ж, зрештою, жорстоко посміятися з двох людей, які вирушали в таку подорож!

— Джеку, ану піднімімо антену! Підняти антену!..

Ви коли-небудь робили спробу пускати паперового змія, сидячи в кріслі? Тільки наші «радіотехніки» могли подумати, що ми здатні зробити цей фокус — підняти змія з антеною, стоячи на триметровій площадці!

Ну, мабуть, і вигляд тоді ми мали! Спотикаючись і розмахуючи руками при кожному ударі хвилі, ми намагалися зробити чудо.

Справа скінчилася тим, що змій врізався в хвилю і загойдався, ні на що більше не придатний. Нас пойняв жах. А що, коли, незважаючи на запевнення друзів, там, на землі, все ще сподіваються почути нас?

Джек прилаштовує «запасну антену» — звичайне вудлище. Наша щогла разом з вудлищем має заввишки всього лише п'ять метрів над рівнем моря — це висота середніх хвиль. З усією можливою обережністю я ставлю контрольну лампу, вмикаю амперметр і звертаюся до Джека:

— Крути!

З-під ніг Джека чути гарчання генератора. На секунду мені здалося, що крізь моє тіло пробігає якийсь таємничий струм. Лампи зажевріли. З почуттям, яке буває, мабуть, у людини, що випускає останню кулю, я натис на ключ апарата Морзе…

Я повторив це сотні разів, крутив усі ручки, перевірив усі контакти, на палець «спробував» обіцяні нам 250 вольт… Усе марно. Однієї краплі води, одного струсу було досить.

Я не сказав Джекові ні слова, та він і сам зрозумів усе і перестав крутити генератор. Ми пильно глянули один одному в очі.

«Усе, от тепер уже справді все, ми самотні».

Вечір першого нашого дня в Середземному морі згасав у чудовій за своїми тонами і барвами заграві. Праворуч від нас запалав огонь Антібського маяка, який ми впізнали завдяки «Книзі маяків».

І ось нарешті сталося чудо, на яке ми й розраховували: з берега подув вітер і погнав нас у відкрите море. Ті, хто присягався, що через дванадцять годин нас приб'є до берега, зазнали поразки. Це була перша справжня перемога на початку плавання, і вона додала нам хоробрості та мужності.

Настала перша ніч. Мені випало нести вахту до першої години. Надалі ми вирішили мінятися вахтами і дуже швидко переконалися в доцільності цього, бо перша вахта — з 8-ї години вечора до 1-ї години ночі — була хоч і коротша, але набагато важча, ніж друга.

Якщо вдень наші рухи були досить вільні, а інколи навіть ризиковані, то вночі ми не могли дозволити собі такої розкоші. Вночі рульовий сидів біля стерна, спершись спиною на рятувальний жилет, а компас стояв у нього між коліньми. Таку незручну позу ми придумали спеціально для того, щоб часом не заснути вночі. Ноги рульового торкалися краєчка брезента, яким вкривався товариш. Щоб було де спати, ми всі речі розмістили вздовж лівого борту нашої «ванни» і звільнили площу завширшки шістдесят сантиметрів і завдовжки метр вісімдесят. Тент правив нам за ковдру, а надувні мішки за подушки.