Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 7

Я дуже погано спав і цю ніч. Лежачи в ліжку з розплющеними очима, я прислухався до рівномірного цокання годинника на стіні, і часом мені здавалося, що він зовсім зупинився.

Я заснув аж перед ранком, і уві сні мене не залишала одна й та ж сама думка про можливість провалу всіх моїх прагнень.

Але страхи виявилися безпідставними. Комісія, що складалася з трьох лікарів, під головуванням відомого професора, довго і ретельно вистукувала, вислухувала і виміряла мене. Перевіряли зір, слух, крутили на якійсь спеціальній каруселі і навіть примусили кілька хвилин повисіти вниз головою на особливих петлях, після чого знову починали без кінця вислухувати.

На закінчення старий професор, поплескавши мене по спині, сказав слова, які прозвучали у мене в вухах солодкою музикою:

— Ідеальний організм! Можете, юначе, вирушати хоч на Полярну зорю, якщо вам так набридла наша Земля.

Лікарі засміялися.

— Готуйтеся до польоту! — серйозно сказав професор. — Пам'ятайте, що коли перед стартом у вас буде хоча б нежить, вас не допустять. Дотримуйтесь суворого режиму, — він вказав на одного з членів комісії. — Доктор Андрєєв спеціально прикріплений до учасників експедиції. Радьтеся з ним якомога частіше. Праця, відпочинок, харчування, розваги — все мусить проходити під його контролем. Ви більше самі собою не розпоряджаєтеся.

Пройшовши комісію, я поїхав прямо до Камова, щоб одержати від нього вказівки для початку роботи. Він мене, мабуть, чекав і зрадів, коли я сказав, що все гаразд.

— Я б шкодував, втративши вас, — сказав він. — Дуже радий, що цього не сталося. Познайомтеся! — додав він, підводячи мене до високого худорлявого чоловіка, що сидів біля письмового стола. — Костянтин Євгенійович Бєлопольський — мій помічник в космічному польоті.

Прізвище, назване Камовим, було мені знайоме. Бєлопольський — однофамілець знаменитого російського астронома — був автором численних книг з астрономії, і я сам вивчав у школі астрономію за його підручником.

Коли Камов назвав моє прізвище і сказав, що я учасник майбутнього польоту, Бєлопольський потиснув мені руку, але, як мені тоді здалося, зробив це абсолютно байдуже. Навіть тіні посмішки не з'явилося на його обличчі, вкритому глибокими зморшками (хоч йому тільки сорок п'ять років), і він не сказав жодного з тих слів, які за звичаєм говорять у таких випадках.

Пам'ятаю, що на мене справило неприємне враження це мовчання, і я навіть подумав, що мати такого супутника в тривалій подорожі не дуже велике задоволення.

Як я знаю тепер, надзвичайна мовчазність є характерною рисою цієї людини, що може довго говорити тільки про астрономію і математику.

Зовсім інакше зустрів мене четвертий учасник експедиції — Арсен Георгійович Пайчадзе, з яким я познайомився через два дні.

Ще молодий (він мав не більше тридцяти п'яти років), Пайчадзе був широко відомий як видатний знавець спектрального аналізу. Закоханий в астрономію, яку називав «верховною наукою», він міг годинами говорити про яку-небудь зірку або туманність. Говорить Пайчадзе не дуже добре, з помітним грузинським акцентом, але я знаю, що студенти університету, де він викладає астрономію, люблять його слухати.