Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 37
Георгий Сергеевич Мартынов
Як швидко пролетіли ці незабутні години!.. Я востаннє поглянув на планету, яку ми залишали.
Ти сувора, прекрасна, «сестро Землі»!.. Твої грози жахливі! Але життя вже з'явилося!..
Минуть тисячоліття, пройдуть, може, мільйони років, і всеперемагаюча сила цього життя наповнить твої ліси, води й повітря невідомими тепер істотами.
Крізь довгі віки повільний шлях еволюції приведе до появи могутнього розуму. В якій формі проявиться він?..
І тоді під гарячим промінням сонця почнеться твоя історія.
Я хочу вірити, що вона буде менш болісна, менш кривава, ніж на твоїй далекій сестрі.
Якщо колись на тобі з'явиться істота, подібна до людини, я від усього серця бажаю їй жити щасливо на її чудовій батьківщині!
Людина Землі відвідала тебе і не раз відвідає в майбутньому. Як старший брат, вона допоможе твоїм дітям добитися цього щастя!..
Прощай, Венеро!..
Камов зупинив працюючий двигун і ввімкнув інші.
Потужний стугін почувся за кормою. Ввібравши крила, космічний корабель з наростаючою швидкістю полинув угору.
ЗУСТРІЧ
Майже два місяці я не брався за свій щоденник. За цей час не трапилося нічого, гідного особливої уваги. Життя на кораблі йшло спокійним, розміреним темпом.
Вилетівши з Венери, ми довгий чає були під враженням усього побаченого. Її могутні сили, дике шаленство стихій, величний спокій природи змусили повірити в чудове майбутнє цієї планети.
Покинувши Венеру, ми цілими годинами жваво і якось радісно говорили про неї, обговорювали все бачене і навіть трохи фантазували.
У мене залишилося палке бажання відвідати ще раз «сестру Землі», що промайнула перед вікнами корабля, мов незабутній сон.
Віддаляючись од неї, ми переживали сумне почуття розлуки з чимсь, що стало вже близьким і дорогим, І довго не могли відійти од вікон.
Знову ми бачили білосніжну красуню на фоні чорної завіси, всіяної численними світними крапками.
Але не було загадкової таємниці: ми знали, що ховається під хмаровим покровом, і скоро, дуже скоро все людство Землі знатиме це…
В час нашого відльоту з Венери її віддаль від Марса дорівнювала по прямій лінії трьомстам сімдесяти мільйонам кілометрів, але Марс рухається по орбіті назустріч нам, і кораблеві треба пролетіти тільки двісті п'ятдесят мільйонів кілометрів, щоб зустрітися з ним. На це потрібно дві тисячі п'ятсот годин, або сто чотири дні. П'ятдесят чотири з них уже минули.
Як я вже писав, ніяких особливих подій не відбулося. Зате вчорашній день — 7 листопада — назавжди запам'ятається. В цей день, котрий ми звикли вважати найбільшим святом, сталася подія, яка, за словами Пайчадзе, могла трапитися один раз на тисячоліття.
День почався незвичайно: вперше за весь переліт Пайчадзе і Бєлопольський відпочивали одночасно. Численні астрономічні інструменти здавалися покинутими і осиротілими. Обсерваторія була незвично безлюдна.
Я чергував біля пульта сам, бо Камов перевіряв якісь обчислення і був у каюті.
Нічим не порушувана, мертва тиша панувала на кораблі. Тільки рівномірне цокання годинника, вмонтованого в пульт управління, порушувало німу тишу. Як і всі годинники на зорельоті, він показував московський час.
