Читать «Зірка КЕЦ» онлайн - страница 6
Александр Романович Беляев
Якийсь пасажир-альпініст, показуючи на вкриті зеленкуватою кригою гори, пояснював Тоні:
— Оцей гладенький льодовик, це голчастий, он там — горбкуватий, далі хвилястий, східчастий…
Раптом блиснуло дзеркало озера.
— Кара-Куль. Висота три тисячі дев’ятсот дев’яносто метрів над рівнем моря, — сказав альпініст.
— Подивіться, подивіться! — окликає мене Тонн.
Дивлюсь. Озеро, як озеро. Блищить. А Тоня захоплюється.
— Яка краса!
— Так, блискуче озеро, — кажу я, щоб не образити Тоню.
III. Я СТАЮ ШУКАЧЕМ
Та ось ми йдемо на посадку. Я бачу з дирижабля загальний вигляд міста. Воно лежить у дуже довгій, вузькій високогірній долині між снігових верховин. Долина майже прямо простягається з заходу на схід. Біля самого міста вона розширяється. Коло південного краю міста є велике гірське озеро.
Сотень зо дві будинків виблискують плоскими металевими дахами. Більшість дахів білі, як алюміній, але є й темні. На північному схилі гори стоїть велика будівля з куполом, — мабуть, обсерваторія. За жилими: будинками — фабричні корпуси.
Наш аеродром розташований у західній частині міста, а в східній простягається якась дивна залізниця — з дуже широкою колією. Вона йде до самого краю долини і там, очевидно, кінчається.
Нарешті земля.
Ми їдемо в готель. Я відмовляюсь оглядати місто: стомився з дороги, і Тоня ласкаво відпускає мене відпочивати. Скинувши черевики, я лягаю відпочити на широкий диван. Яка розкіш! В голові ще шумлять мотори всіляких швидкоходів, очі злипаються. Аж ось коли я відпочину на славу!
Ніби стукають у двері. Чи це ще гримлять в голові мотори… Таки справді стукають. От не до речі!
— Ввійдіть! — сердито кричу і схоплююсь з дивана. З’являється Тоня. Вона, здається, поставила собі за мету звести мене зо світу.
— Ну, як відпочили? Ходім, — каже вона.
— Куди ходім? Чому ходім? — голосно питаю я.
— Як куди? Чого ж ми приїхали сюди?
Авжеж. Шукати людину з чорною бородою. Зрозуміло… Але вже вечір, і краще б почати шукати зранку. Але протестувати — марна річ. Я мовчки натягую на плечі легке ленінградське пальто, але Тоня дбайливо попереджає мене:
— Надягайте шубу. Не забувайте, що ми на висоті кількох тисяч метрів, а сонце вже зайшло.
Надягаю шубу, і ми виходимо на вулицю. Я вдихаю морозяне повітря і почуваю, що мені дихати важко. Тоня помічає, як я “позіхаю”, і каже:
— Ви не звикли до розрідженого гірського повітря. Нічого, це скоро минеться.
— Дивно, що я в готелі не почував цього, — кажу я.
— А в готелі повітря штучно згущають компресором, — каже Тоня, — не всі переносять гірське повітря. Дехто зовсім не виходить на вулицю, і з такими консультуються дома.
— Шкода, що ця пільга не поширюється на спеціалістів по розшукуванню чорних борід! — невесело пожартував я.
Ми йшли вулицями чистенького, добре освітленого міста. Тут був найрівніший і найміцніший в світі брук — з природного вирівняного й відшліфованого граніту. Брук-монсіліт.