Читать «Карафуто» онлайн - страница 53

І, повернувшись до Лихолєтова, голосно сказав:

— На моїй батьківщині скоро довідаються про мій полон… про ваші злочини… Треба, щоб це сталося якомога швидше…

Володя зрозумів, що в цих словах криється для нього продовження батькової інструкції.

— Дуже шкодую, що не можу багато ходити, — провадив далі Іван Іванович, — ви й досі не вилікували мені ноги.

— Полагодимо тепер не тільки ногу, — обізвався Лихолєтов, — увесь ваш організм полатаємо. Отак би й давно. Сідайте тут, прошу. Ось ручка…

Іван Іванович сів, присунув до себе папір і написав великими літерами: «відмовляюсь».

Лихолєтов, мов опечений, схопив бланк.

Отже, друге «побачення» батька з сином скінчилося зовсім несподівано для поліцаїв. Цього разу Володю навіть не били і хутко відправили в тюрму. Прощаючись з батьком, він встиг йому сказати:

— Все зроблю, тату!

ВТЕЧА

Це була обіцянка. Він обіцяв батькові, що дійде до своїх. Володя мучився. Батько певний, що син виконає його доручення. Але син ув'язнений. І коли навіть пощастило б утекти звідси, то як подолати тайгу, як перейти кордон?

Звичайно, про це ще рано міркувати. Найперше і найголовніше — це втекти. Голова йшла обертом. З чого почати?

Володя мав досить вільного часу для міркування. Двічі на день поліцай приносив йому бобів або трохи рису. Через кожні два-три дні його випускали на невеличке подвір'я, обгороджене дерев'яним парканом з товстих колод, вкопаних у землю щільно одна біля одної. Під час прогулянки за в'язнем пильно стежив вартовий.

Володя розумів, що з самої тюрми важче втекти, ніж з цього подвір'я. Але під час прогулянки тікати наосліп буде безглуздям, хоч спочатку такий план у Володі і був. Ну, гаразд, він метнеться вбік, скориставшися з того, що вартовий ловитиме гав. Паркан він перелізе. Володя почував, що м'язи в нього знову зміцніли. Але чи допустять до втечі вартові? Досить кількох пострілів і…

Ні, звичайно, цей план нікуди не годиться. Тікати треба не звідси. Найкраща втеча — по дорозі. Адже напевно, знову доведеться йти на допит до поліцейської управи.

Володя почав готуватися до втечі. Вже коли він буде на волі, його чекатиме важкий шлях через тайгу. Треба бути дужим, міцним. Юнак щодня тепер робив фізкультурні вправи. Під час прогулянок на тюремному подвір'ї він викликав регіт і здивування вартових — вони ніколи не бачили, щоб в'язень отак захоплювався спортом.

Гірша була справа з їжею. Володя спочатку відкладав частину від своїх порцій. Але ховати їжу в камері важко, та й не можна було прирікати себе на голодування. Юнак покладав надії на тайгові ягоди, на полювання, на рибу в річках.

До того ж він баритись не буде. Днів за вісім він напевно, прийде до радянсько-японського кордону. Найважчим завданням буде перейти його непомітно. Звичайно, коли він буде вже по той бік і потрапить до радянських прикордонників, він — урятований. І тоді незабаром він побачить також батька, якого самураї звільнять, тільки-но довідаються, що в Радянському Союзі відомо про його полон.

Дуже можливо, що він перейде кордон навіть раніше. Може, це трапиться днів через три-чотири. Головне — ховатися, щоб не зустрітися з японцями…