Читать «Карафуто» онлайн - страница 33
Олесь Васильевич Донченко
Все це переклав високий довгов'язий суб'єкт. Закручені вгору руді вусики, олов'яні очі й червоний кирпатий ніс — це обличчя дуже нагадувало Івану Івановичу лихої пам'яті царських козачих офіцерів. Перекладач нечутно вийшов з-за ширми, був він, як і господар, у табі.
— Прошу пана геолога Дорошука і його сина до столу, — проказав пан Інаба Куронума.
Усі посідали на шовкові подушки з золотистою бахромою.
Низенький столик, заввишки в чверть метра, покритий чорним блискучим лаком, був заставлений тарілками й чашками всіх кольорів. Увійшов старий зморшкуватий слуга і поклав на стіл дерев'яні палички, з допомогою яких японці їдять. А біля тарілок Володі й Дорошука залишив, крім того, ложки й пару виделок.
Страв було багато, починаючи від дрібно наструганої сирої риби з тертою редькою й гострою овочевою підливою і кінчаючи рисом, смаженим рябчиком, солодкою картоплею — сацумаїмо та японськими персиками — momo. Жовтувато-зелений чай пили без цукру.
Перекладач, схожий у своєму смугастому джемпері на тигра, замість чаю, весь час прикладався до чашки, куди не забував підливати підігрітої саке — горілки з рису. Але справу свою знав і, хоч ніс його зробився від саке зовсім фіолетовий, перекладав, на думку Володі, досить точно.
— Дозо, дозо, будь ласка, — чемно припрошував пан Інаба Куронума. — Чудова саке. Я знаю, що росіяни частіше вживають горілку, ніж вино. І мають рацію. Залишимо вино французам.
Він робив вигляд, що уже п'яний і що йому страшенно весело. Він навіть заспівав жартівливу дитячу пісеньку:
Довгов'язий ретельно переклав:
Але по тому, як Інаба Куронума зиркав на гостей крізь блискучі скельця окулярів, Іван Іванович розумів, то пан господар цілком тверезий.
Гострі кути чорних тонких брів начальника поліцейської управи то стрибали вгору, то раптом спадали вниз, наче танцювали старовинний самурайський танець.
Дорошук почував себе ніяково й напружено. Він добре знав, чим дихають японські самураї, щоб приймати це частування й пошану як дружню й щиру.
— Пробачте, я закурю, — взяв бамбукову люльку господар. — Дуже жалкую, що японський тютюн поступається перед турецьким. Я люблю споживати все своє, японського виробу. У мене на службі дещо на європейський взірець, але вдома…
Він обвів навколо руками, вказав на ширми, на циновки з волокон бамбука, на какемоно — вишиту на шовку картину, на позолочену статуетку Будди з лотосом.
— Усе — Японія… Я дуже люблю Карафуто. Це — колонія. Так я дивлюсь на острів. Серце Японії на півдні, серце Японії — Токіо… Але мені наказали: відправляйся на Карафуто — і я поїхав. Бо я солдат, я служу імператорові.
Він раптом підняв руку вгору і вигукнув тричі:
— Банзай! Банзай! Банзай!
— Банзай! — вигукнув і перекладач, наливаючи в чашку саке.
— Золота хризантема, яка має шістнадцять пелюсток — це мій девіз! — голосно провадив далі Куронума.
