Читать «Карафуто» онлайн - страница 23

В окремих шухлядках зібрано зоогліфи — мінерали, то випадково скидаються на яку-небудь тварину чи птаха. Це — маленька примха славетного геолога. Шматок пемзи, що застигла у вигляді ведмедя на задніх лапах, довгастий кремінь з червоними плямами, який агадує саламандру, кам'яні півники, собаки, фігурки людей.

І це страшно, це зовсім-зовсім неможливо, що тих рук, чудових живих рук, які з любов'ю зібрали оці різноманітні камінці, вже немає…

Віра Гарасимівна притуляє до лоба чотирикутний кусок білого мармуру й застигає. Камінь холодний, як безодня Японського моря. Жінка довго стоїть отак без руху. Мармур нагрівся, пізня ніч за вікном. Жовтіють і червоніють у відсунутих шухлядках мертві камені і блищать загадковим блиском, як очі утоплених…

Ранок застає Віру Гарасимівну в кабінеті чоловіка в глибокому кріслі. Чиїсь обережні кроки чує вона в коридорі. Хтось легко, боязко ступає, ледве риплять дощечки паркету.

— Хто там? — Їй самій здається свій голос чужим і порожнім після довгої безсонної ночі.

— Це я… Іра Котлова… Інга…

На Віру Гарасимівну дивляться сірі очі дівчини-підлітка. Її чітко окреслені губи пухнуть, але дівчина робить зусилля, щоб не заплакати, і страшенно зацікавлюється мінералами.

— Іра Котлова… Інга… — повторює жінка і ніяк не може пригадати, коли бачила і ці очі, і цей сміливий зліт тонких брів.

— Я друг вашого сина… Володі… — проказує тихо дівчина. — Ми з ним… були… такі друзі… такі друзі… Клас дарує вам квіти… Щоб поставити в його кімнаті.

Дівчина простягла букет. Зненацька її погляд спинився на фотографічній карточці Володі, яка стояла на письмовому столі. Любе юнацьке обличчя з ясним лобом, з трохи товстуватою нижньою губою дивилося з портрета на Інгу. Вона скам'яніла. В одну мить до болю яскраво промайнув спогад про останній перед розлукою вечір. Вона не знала, і ніхто, ніхто не знав, що ця розлука буде навіки.

Не в силах стриматись, Інга заридала. Ніжна рука Віри Гарасимівни тихо погладила її волосся.

— Плачте… Це нічого. Буде легше. А в мене вже немає сліз. Усі очі виплакала… а горе, горе зосталося в серці, його не виплачеш, не вискажеш нікому… Бо немає для цього таких слів…