Читать «Карафуто» онлайн - страница 104

Вранці місцевість була ще кращою, ніж увечері. Водопад вигравав на сонні райдугою. Могутні скелясті сопки стовпилися над долиною.

Проте довго милуватися цією красою Володі заважав голод. Треба було роздобути чогось їстівного.

Юнак пішов далі, намагаючися весь час триматися вірного напрямку — на північ. Він був певний, що не помилився. Сонце правило йому за найвірніший дороговказ.

ХАЛУПА В ТАЙЗІ

Дедалі ліс рідшав. Замість велетнів-дерев, пішов невисокий молодий березняк. Нога вгрузала в піщаний намул. Молоді сосни та ялини збігали на стрімке узгір'я сопки.

Незабаром Володя знайшов кущики брусниці і попоїв ягід. Але голоду цим не вгамував.

Юнак зупинився і з тугою озирнувся. Тайга! Тайга! І ніде, на сотні кілометрів навколо, ніде жодного людського житла! Де ж кордон? Чи далеко ще до п'ятдесятої паралелі? Скільки ж іще йти вперед і вперед, голодному, напівбосому, в лахмітті?..

Страшно. Мовчить тайга. Глушина.

«Головне, щоб не впасти в розпач, — подумав Володя. — Батько чекає… Він тримається до останку. І він думає про мене, надіється».

І Володя знову пішов уперед, тамуючи відчай і зневіру, намагаючись не прислухатися до підлого, голодного черв'ячка, що ворушився під серцем.

Десь опівдні юнак присів спочити під березою. І щось таке йому вздрілося… не розібрати: наче лежать якісь заступи, одежа… Лежать зовсім недалеко, за кілька кроків.

Протер Володя очі. Омана зору, напевно. Від знесилля й голоду. І ще протер очі. Ні, це не омана…

Поривчасто скочив, кинувся вперед. Лежать біля піщаного горбочка два новенькі блискучі заступи, цебро, синій піджак з тканини, яку носять китайці, а на ньому… пачка цигарок.

Узяв цигарки, обережно покрутив у руках. Повна пачка, не почата. Злякано озирнувся. Думка про небезпеку пронизала мозок. «Так, так «Гордон-Бат» Японські цигарки!»

Кожної хвилини можна було чекати, що з'явиться власник цього майна. Зустріч з ним у тайзі не віщувала для Володі нічого доброго. Юнак хутко покинув цигарки й подався вбік. Сосни й молодий березняк розступилися, і перед Володею відкрилася невелика галявина, по якій протікав у піщаному намулі струмок. Двоє японців, зігнувшись, копали заступами пісок, зсипаючи його в ящик. Ще двоє сиділи навпочіпки над струмком, бовтаючи руками у воді.

Володя інстинктивно присів за ялинкою, потім, задкуючи, подався в той бік, де можна було сховатися в густій зарості молодого березняка, ялинок та кущів бузини.

Японці не помітили його. Вони були дуже захоплені своєю роботою. Володя відразу догадався, що японці копали й промивали золотоносний пісок. Очевидно, це була артіль старателів, які, можлива річ, мили золото потай від свого уряду. Краще бути подалі від таких старателів. Вони не люблять свідків, а тайга вміє мовчати.

Володя вирішив обминути шукачів золота. Він пішов убік, забираючися в глушину.

Йшов довго. Поїв сирого коріння й брусниці. Але від цієї вбогої страви голод зробився ще дошкульнішим. Як же зрадів юнак, коли побачив на узгір'ї сопки невеличку халупу, фанзу, заховану в тайговій хащі. Вона, мабуть, служила притулком відлюдкові-мисливцеві, який на довгі місяці заглиблюється в тайгу, полюючи на білок та соболів.