Читать «Похорон богів» онлайн - страница 57

З Волині надійшов перший товар. Цього хліба могло стачити хіба на тиждень. Батько знову звелів збирати по людях срібло, щоб спорядити на Волинь нові товари. Оратаї давали хто скільки мав, але малі жупани та пани будоражилися. Думний старець Володарко прийшов до нашого хорому й сказав: «Уже ми стали нижчі й за оратаїв, а мусимо ж сіяти й свої поля!» Батько мій одказав Володаркові, мовляв, так і так, жито споконвіку сіють оратаї, а панське діло збирати з них дань, ну, та ще стерегти од напасників.

Володарко ж мому батькові сказав, що так вирішила дума: більше не брати срібла з панів, а батько має слухатися думи, бо то ж дума дала йому золоту великожупанську сустугу та булаву. А батько як розсердиться, та як зніме з кілочка ту золоту сустугу та булаву, та як попхне їх через усенький довгий стіл до Володарка. Я був там, думав — закричить, а він каже: отак і так, мовляв, оце вертаю сустугу та булаву думі, хай передадуть тобі.

Володарко доводився братком моєму батькові, їхні батьки були рідні брати (сини мого прадіда Житомира, я його не застав живим), але мій дідо Нискин був старшим, через це булава й золота сустуга дісталися йому.

Ну, Володарко тільки зблиснув оком та й пішов, а дума не схотіла забирати золоту сустугу та булаву од мого батька. Але й не поставила збирати срібло на хліб.

А тут почався серед оратаїв голод. Люди пухли та їли кору з дерев, а тоді найшла пошесть на людей та коней: отак похрипить сідмицю або дві — й копай яму. Дуже ослабнув був од голоду народ. З Волині прийшло чотири товари хліба, а тоді наче хтось греблею перепинив.

Батько мій чувся вельми винним, що звелів був випалити всю нашу землю дотла, бо думав так боронитись од Ігоря та його варягів. А що сталося б, коли б і не попалив? Однако на друге літо все печеніг витолочив. Але батько в усьому винив себе.

Коли це надходять сли з Києва — привів їх світлий князь Гліб: син одноокої Кунегунди Рюриківни, що досі волочився десь у хазарських краях. Йому саме було літ під сорок, високий такий і сухий, а на плечах бурка. Це таке повстяне корзно од дощу й стріл заразом, Гліб привіз його з хазарського походу.

Каже моєму батькові: так і так, прислала мене вдова вуйка Ігоря — Ольга. Вона веліла передати вам: «Нащо замкнули наш полон в іскоростенських порубах? Одпустіть наших витязів через Ірпінь, а ми дамо за них виру».

Думні старці довго сиділи й висиділи таке: одпустити полон за добру виру. Мій батько сказав: «А якщо вони знову сукупляться, знову піднімуть на нас меча!» А потім угамувався: який там з Києва меч, Ольга не діждеться весілля. Як ото тримати в порубах та годувати такий полон, то чи не ліпше його позбутися?